14. “Ти не сама…”

 Марта

Чомусь усе було якось не так,  і я сама не розуміла, де допустилася помилки. Мабуть, мені не варто розмовляти з Даном по душах, я повинна просто виконувати свою роботу і ні про що не розпитувати…

Я лягла до ліжка, закуталась у свою ковдру і заплющила очі. Чула, як Дан вийшов з душу, а потім підійшов до ліжка і ліг поруч. 

Він нічого не говорив, я теж мовчала. Ніби щось стояло між нами, якась перешкода. А я думала про те, що мені дуже хотілося знову опинитися в його обіймах, як учора. Що це зі мною? Стало жарко від таких дурних думок… Цікаво, чи Дан відчуває щось подібне? 

— Добраніч, — сказала я тихо, не розплющуючи очей. 

— Я не хочу дивитись на життя після завершення карʼєри, — Дан зітхнув. 

— Мені не треба було про це нагадувати… — я зітхнула. — Вибач, будь ласка. 

— Ти можеш казати, що хочеш. Може, ви обидві маєте рацію, і мені варто здатися, не знаю. Але я не хочу того життя "після".

Я розплющила очі і подивилася на нього. В неяскравому світлі нічника побачила на його обличчі смуток. 

— Не здавайся, — сказала і обняла його, лише на мить, а потім відсторонилась..  — Це лише одна невдача, наступного разу все може бути по-іншому! 

Він подався вперед і тепер сам мене обійняв, прямо під моєю ковдрою. Під яку заліз і сам, залишаючи свою порожньою. 

— Можна, ми будемо спати так? — прошепотів прямо на вухо. 

— Можна, — так само тихо прошепотіла я. Подумала, що йому зараз потрібне те ж саме, що й мені — просте людське тепло поруч. Ми були як двоє дітей, що заблукали, і розуміють, що одне без одного не можуть знайти свій шлях. Це не були якісь романтичні обійми, нам обом було сумно, кожному з іншої причини… І я подумала, що хоч у чомусь в мене є перевага над Мариною, дуже скромна, і все ж… Коли йому погано, він обіймає мене, а не її…

Незчулася, як заснула, пригрівшись у його обіймах. А потім мені наснився страшний сон. Немов я повернулася до готелю, в якому працювала раніше, йду по коридору, і раптом з одного з номерів вискакує чоловік з закритим якоюсь чорною маскою обличчям і тягне мене в цей номер, я вириваюся, кричу, але поряд нікого немає. Ніхто мене не чує. Я розумію, що я зовсім одна в тому клятому готелі і ніхто мені не допоможе…

— Відпусти! — крикнула я ще раз. і раптом почула голос Дана. 

Розплющила очі і побачила, що він обіймає мене, занепокоєно зазираючи в моє обличчя.

— Тихо, все добре, ти вдома, — його губи на мить торкнулись мого чола в заспокійливому поцілунку, ніби я дитина. 

— Мені наснилось… — пробурмотіла я. — Вибач, що розбудила тебе….

— Ти, здається, плачеш, — він торкнувся долонею моєї щоки і змахнув з неї сльозинку. — Не плач, будь ласка. 

 — Я злякалася, що я там зовсім сама, — тихо сказала я. — Що ніхто не прийде…

— Ти не сама. Більше не сама. Можеш покластись на мене, я завжди прийду. Тим паче тут, в цьому ліжку, — він раптом усміхнувся. — Тут ти завжди не сама. 

Я не змогла втримати усмішку:

 — І ти не сам… Ми вдвох…

Відразу стало легко і спокійно. Я поклала голову йому на плече і, здається, знову заснула. Тільки тепер мені нічого не снилося…

 Дан 

Дні до наступної гри пройшли якось занадто швидко. Я знав, що тепер буду в запасі, і це напружувало. 

Але я не збирався здаватися. Хай навіть весь світ буде проти. Але тепер мені не хотілось, щоб на гру йшли Марта або Марина.

Я не хотів більше чути ані про ту спортшколу від Марини, ані про ще щось подібне від Марти. Хоч вона і сказала тоді не здаватися, вона сказала це просто тому що я мало не прямо сказав, що це єдине, що я можу зараз чути. 

Не хотілось, щоб вона прикидалася, щоб мені було комфортніше. 

В суботу перед виїздом на зустріч перед грою я хотів сказати Марті, щоб вона не йшла на гру. Але зіткнувся з бабусею у вітальні. 

— Їдеш на змагання? — запитала вона. — А Марту береш із собою? 

— Мене може взагалі не випустять, їй нема сенсу їхати, — я відвів погляд. 

— І все ж ти маєш приділяти їй більше уваги. Ви майже нікуди не виходите, — сказала бабуся.  — Їй нудно весь час сидіти вдома, просто вона соромить про це тобі сказати…

— Але я працюю, у мене щодня тренування, — я насупився. — Це важливо. А ввечері я вже втомлений щоб "розважатися". Ми ходили тиждень тому в ресторан разом із Мариною втрьох. Може, сьогодні чи завтра теж кудись сходимо.

— З Мариною? — бабуся підняла брови. — Чи зі своєю нареченою? 

— Ну, якщо Марина прийде вболівати, буде неввічливо піти вдвох, — я зітхнув. 

— Зрозуміло, — сказала бабуся таким тоном, яким розмовляла зі мною в дитинстві, коли я приносив погану оцінку і починав виправдовуватись. — Просто якщо одного дня ти побачиш, що Марта пішла від тебе, не дивуйся…

Я знав, що вона не піде. Бо вона зі мною поруч через гроші. Точно, я майже забув про це за цими нічними обіймами. Але ж вона зі мною не тому що хоче бути поруч. А тому що їй треба гроші.