13. Екскурс в минуле

Марта

 — Сідай і ти зі мною обідати, — сказала бабуся Дана. — Чи ти на дієті? Така худенька… Зараз усі дівчата бережуть фігури…

 — Ні, не на дієті, — я усміхнулась. — Пообідаю з вами, авжеж. 

Коли я сіла поруч, вона сказала:

 — Ти трохи схожа на мою доньку, маму Дана, оце дивлюсь на тебе і її згадую…

 — Вона зовсім з вами не спілкується? — запитала я. 

— Ні… — вона зітхнула. — Вона народила дуже рано, їй було важко. Перші роки, поки вона сиділа "в декреті", все було більш-менш нормально. Я сказала їй, що аборт неприпустимий…  А вона не хотіла народжувати. Хоча, коли Дан зʼявився, мені здалося, що вона змінила думку. Вона добре доглядала за ним, годувала грудьми майже два роки… Але потім, коли він почав ходити в садок, а вона пішла на роботу, щось змінилося. Вона ставала все більш замкнутою, менше усміхалась. Працювала дуже багато, бо тягнула і малого, і мене ще все одно, бо я також заробляла мало. Я не отримала вищу освіту в молодості, тож працювала швачкою… 

 — Розумію… — я подумала про свою маму, яка теж тяжко працювала, щоб підняти на ноги нас усіх. Бабуся Дана чимось теж невловимо нагадувала її. 

— І от в якусь мить мені здалося, що вона когось зустріла. Вона почала усміхатись, хоч інколи. А ще стала ходити на побачення. Я думала, вона одружиться з тим чоловіком. Але ще тоді мені треба було щось запідозрити, бо вона так ніколи і не приводила його…

 — Він був проти того, щоб виховувати чужу дитину? — здогадалась я. — Чи взагалі не знав, що в неї є син? 

— Не знаю, чи вона казала йому. Але в якийсь момент вона просто зникла. Залишила мені Дана "на декілька днів", але не повернулась. Я тоді дзвонила в поліцію. І ходила теж. Але виявилось, що вона просто переїхала до іншого міста з тим чоловіком, не забравши Дана з собою, — зітхнула вона. 

 — Шкода, мабуть, це для нього було тяжке випробування, — зітхнула я. Не могла уявити, що б відчувала, якби моя мама отак зникла, залишивши нас напризволяще…

— Так, — вона кивнула. — Але в школі в першому класі його посадили з дівчинкою, — вона усміхнулась. — І та дівчинка якось сказала, що їй подобаються футболісти. Тоді Дан прийшов додому ще в перші дні школи і заявив, що хоче займатись футболом.

 — Це була Марина? — раптом осяяло мене. 

— Так, — підтвердила бабуся. — Саме завдяки цьому Дан тоді знайшов новий сенс для себе. В нього талант, тож він був завжди потрібний команді. Думаю, саме через бажання бути потрібним він старався більше за інших. І разом із талантом це дало результати. 

 — Дуже цікаво, — сказала я. — Він такий молодець…

Хоча згадка про Марину викликала в мене досаду. Вона з’являлася постійно, її весь час було забагато. І на її фоні я сама здавалася собі якоюсь некрасивою і нецікавою. Хоча, може, це була просто невпевненість у собі, хтозна…

                                                                                 ***

Після обіду бабуся пішла до себе перепочити, а я помила посуд, прибрала на кухні і сіла за підручники. Сесія вже була не за горами. Поринула в навчання так, що не зогледілась, коли вже настав вечір. 

Зазвичай у такий час Дан уже повертався і ми всі разом вечеряли. Але сьогодні щось затримувався. Я вирішила набрати його і поцікавитися, коли він повернеться, щоб знати, чи варто його чекати. 

“Зрештою, він дорослий чоловік і нічого мені не винен. Я йому не дівчина і не дружина. Просто найнята працівниця. Навіть те, що вчора він сказав, що ми друзі — то просто слова… Я не повинна думати, що він зараз з Мариною. Навіть що він зараз з Мариною, то це тільки його справа…”

Я набрала його номер. Якийсь час у слухавці лунали довгі гудки, а потім я почула голос Дана. 

— Привіт, — сказала я. — Хотіла запитати, коли приблизно тебе чекати, щоб знати, на котру годину готувати вечерю…

— Привіт, я вже їду, трохи затримався, буду за хвилин двадцять. Але я не голодний, тож якщо хочете їсти, сідайте без мене.

“Не голодний… Значить, точно був з Мариною…” — я ледве втрималася, щоб не запитати про це. Але не запитала.

 — Бабуся вже повечеряла, а я можу й почекати, — сказала спокійно. — Якщо ти не голодний, може, чаю захочеш випити? 

— Так, авжеж, тоді скоро буду… 

 Дан

Марина останнім часом поводилась не так, як зазвичай. Певно, через ревнощі? Але я розумів, що це нічого не означає. Вона просто хотіла моєї уваги, як раніше. Але, певно, вже був час нарешті вирости. 

"Певно, не зараз. Я втомився, поїду додому", — написав врешті-решт. 

Написав це і заблокував екран. 

Хоча, додому також їхати не хотілося, я мав жалюгідний вигляд. Поїхав містом, аж поки не зупинився біля бару.

Через те, що я був спортсменом, я не міг собі дозволити пити, палити і таке інше. Але може, вже час забити на всі ці заборони? 

Я вийшов з машини і пішов до бару. Деякий час просто сидів, поки бармен сам не запитав мене, що я буду. І я замовив собі склянку, а ще — закуску. Подумав, що в крайньому випадку викличу таксі. 

Але коли мені дали склянку і їжу, я так і не зміг випити. Це було жалюгідно. За що я чіплявся? Проти віку не попреш, Марина мала рацію… Але чому тоді все моє нутро проти цього?