11. На матчі

Марта

Стадіон був заповнений глядачами. Ми  з Мариною сиділи в віп-ложі і чекали початку матчу. Вона була у модному костюмчику та яскраво-червоній бейсболці і почувалася на стадіоні так само комфортно, як, мабуть, у будь-якому іншому місці. Я ж вперше опинилася у віп-ложі і все тут було мені незвичним. Та от пролунав свисток судді, і матч розпочався. Я мимоволі шукала очима постать Дана. 

 — Ти бачиш його?  — запитала в Марини. 

— Так, он, ліворуч, восьмий номер, — вона кивнула в сторону екрану. — Він в нападі по флангу. Це його позиція, лівий вінгер. 

В цю мить команда Дана, яка була в білій формі, побігла вперед, в атаку. Вони перепасовували мʼяч дуже швидко, я ледь встигала слідкувати. І ось вони вийшли до воріт.

— Дане! Забий його! Давай! — вигукнула раптом Марина, аж підскочивши з місця. 

І Дан вдарив по воротах. Але воротар зловив мʼяч. 

— Чорт, не вийшло! А було ж близько… — Марина знову сіла на своє крісло, трохи засмучена. — Хоч би вони тепер його не замінили…

 — А що, можуть замінити? — сполошилась я, знаючи, наскільки ця гра для Дана важлива.  — Але ж він гарно грає…

— Якщо візьме себе в руки, якщо дадуть, то все буде добре… Але можуть замінити через невдалу атаку, таке вже бувало. Я спеціально подивилась статистику перед грою. Його заміняли декілька разів. Але весь час різними гравцями. То може, все не так і страшно, поки немає когось конкретного на його позицію…

 — Він казав, що на його позицію є якийсь молодий гравець, — згадала я. 

— Правда? — перепитала Марина здивовано. — Мені не казав… Це погано…

І ніби підслухавши нашу розмову коментатор раптом заявив:

— Тренерський склад "Динамо" робить заміну! Номер вісім, лівий вінгер, Даніїл Лозинський, капітан ФК "Динамо", заміняється молодим гравцем, зіркою молодіжки, номером сім, Олександром Степаненко… 

 Я відчула, що в мене ніби всередині все похололо. Дан так хотів у цій грі показати, на що він здатний! І тут таке невезіння… Уявила, як він зараз засмучений, і так захотілося обійняти його…

—  Що ж тепер, його вже не випустять на поле? — вбитим голосом запитала я. 

— Ну, навряд випустять, — Марина зітхнула. — Що це ще за Степаненко, певно, якийсь вискочка, — вона дістала мобільний і почала гуглити того Олександра.

— Що це ви кажете на мого Сашу? Який ще вискочка?! — до нас підійшла висока блондинка в рожевій сукні і на підборах. — Він — найперспективніший гравець команди! І ще стане її капітаном, ось побачите!

— Не стане! — Раптом вибухнула Марина, зіскочивши з місця. — Капітаном буде Дан, він завжди ним був! 

  — Твоєму хлопцю  вже давно пора на пенсію! — пирхнула нахабна  білявка. 

— Я тобі зараз всі патли повириваю! — Марина дійсно кинулась на білявку і завалила її на підлогу.

Інші глядачі відволіклись в ложі від матчу і всі як один дивились на них. 

 — Дівчата, припиніть, бо нас зараз виведуть звідси, — я намагалася розборонити їх. — Матч не додивимось! 

— Хіба ти не мала перша захищати його? — Марина зиркнула на мене. — Але якщо тобі все одно, мені ні! Дан — найкращий капітан і його ніхто не замінить.

 — Мені не все одно, — сказала я і відчула, як очі наповнюються сльозами. Я дуже хвилювалася за Дана і стало образливо, що вона так знівелювала мої почуття. 

 — А в нього що, дві дівчини? — єхидно запитала білявка. — Він може гарем має взагалі?  То й не має часу на тренування, щоб бути в кращій формі! 

 — Він постійно тренується, — сказала я сердито. — І в чудовій формі. А вам раджу не лізти в чужі справи, і тоді усе буде добре! 

Чомусь мені захотілося зараз опинитися подалі звідси, всі ці люди дратували мене, і до того ж, голова розболілася від шуму. Але потрібно було залишатися, раптом Дан підійде сюди до нас після гри, а мене не буде поруч? Я мала його дочекатися…

                                                                                   ***

Дан справді підійшов до нас, і я відчула полегшення, побачивши його. Він виглядав спокійним, хоча по його насуплених бровах було видно, що він не в настрої. Але, здається, Марина того не помічала. Вона весело защебетала:

— Що, тепер додому? Наче ще рано, може зайдемо кудись перекусимо? Дане, треба тебе розвеселити, ти якийсь заклопотаний! 

— Ніби ти не розумієш, чому, — буркнув він. — Ну, якщо ви хочете в кафе, зайдемо, але ненадовго. 

— У всіх бувають свої невдачі, але це не означає, що життя закінчується і треба повзти до ями, — вона обернулася до мене. — Марто, ти ж теж ідеш з нами?

— Не знаю, я можу й додому поїхати, — відповіла я.  Була не в курсі, чого саме хоче Дан, тож поглянула на нього. Може, йому потрібно залишитися з Мариною наодинці? 

— Ну, раз ми прийшли разом, то і підемо разом. Після вечері, так і бути, — він зітхнув. — Але після вечері одразу додому. 

— Добре, добре, — сказала Марина. — Ходімо втрьох, так навіть веселіше… То що сказав твій тренер? — вся її увага була прикута до Дана. — Як він оцінює цю ситуацію?