9. Відчуття власної недосконалості

 Марта

Та її червона сукня… Я раптом зрозуміла, що виглядаю поруч із Мариною якоюсь жалюгідною, і Дан, звісно, це помічає. Може, не скаже, він надто гарно вихований, але подумає, що вона краща за мене…

Сиділа на ліжку серед вішаків з одягом, витягнених із шафи, і розуміла, що немає мені чого протиставити тій її сукні. Все занадто просте, банальне, придбане на розпродажах…

Зрештою взяла свою улюблену зелену сукню і вдягнула її. Я дуже любила це вбрання, але зараз воно здалося мені якимось старомодним. Певно, Марина розбирається в моді, адже у неї магазин одягу. Відразу помітить, що цій сукні кілька років, але я все одно її любила, бо вона мені личила. 

“Ти дурна, яка тобі різниця, що вона про тебе думає, — сказала я сама собі. — Ти просто виконуєш свою роботу, отримаєш платню, от і все. Перестань заганятися і йди до них. Бо навряд чи Марина з її манікюром накриватиме на стіл…”

Я вже відчинила двері, щоб вийти зі спальні, і побачила прямо перед собою Дана. Ми буквально зіткнулися в дверях. 

— Я вже йду, — сказала, не дивлячись йому в очі. 

— Вона образила тебе? — запитав він неголосно. 

— Ні, — я похитала головою. Дійсно, Марина не сказала мені нічого поганого. Певно, я сама винна, що накрутила себе. — Все нормально, трохи голова заболіла, от випила таблетку, перевдягнулася в більш нарядне… — стала пояснювати я. 

— Вона інколи не думає, що каже. Але вона дуже добра. Перевдягатись було не треба. Ти ж вдома, тобі має бути комфортно, — він таки зазирнув мені в очі. — Я хочу, щоб тобі було комфортно.

— Мені й так комфортно, — сказала я.

— Добре, тоді ходімо? Повечеряємо. І треба вже лягати. Вставати о шостій… 

                                                                                     ***

Коли ми увійшли на кухню, то я побачила, що Марина вже встигла накрити на стіл. 

— Я думаю, не варто йти у вітальню, тут затишніше, — сказала вона, ніби перебравши на себе роль господині. — Коли я приходила, ми завжди вечеряли тут. 

— Дякую, Марино, — Дан відсунув мені стільця. — Сідай, Марто. 

— Дякую, — я усміхнулася Марині. Вирішила брати з неї приклад і поводитися невимушено. 

 — А які у вас плани на вихідні? — запитала вона, коли ми вже трохи перекусили. — Можна сходити кудись утрьох…

— У мене гра в суботу, — відповів Дан. — Щодо неділі не знаю, зранку буде тренування і розбір польотів, ввечері теж тренування. Вільний тільки в суботу після гри. Після ігор тренувань ніколи нема.

 — А давай ми прийдемо на гру, повболіваємо за тебе, а потім разом сходимо в ресторан, як тобі така ідея? — Марина дивилася на Дана з тією своєю загадковою усмішкою, яка, певно, заворожувала чоловіків, але в мене викликала тільки роздратування. Я не вміла так кокетувати, це мені вважалося недоречним. Відчувала себе нудною поряд з нею. 

— Ти ж вже півроку не ходила на мої ігри, — здивувався Дан. — Чого це раптом захотілось прийти? Ні, ну я не проти, в принципі… 

 — Захотілося тебе підтримати, — відповіла Марина тепер уже серйозно. — Ти ж мій найкращий друг,  я переживаю за тебе. Добре, що хоч ти не сам, Марта тебе підтримує. Але я теж хочу трохи допомогти…

***

Незабаром після вечері вона пішла, а ми залишились удвох. Зайшли на кухню, щоб закласти посуд у посудомийку. Я мовчки прибирала зі столу, сама не знаю, чому почувалася дуже втомленою. Можливо, спілкування з Мариною мене так виснажило? 

 — Завтра ти встаєш о шостій?  — запитала я. — Тоді я теж заведу будильник на цей час, приготую сніданок. 

— Це не обовʼязково. Мені шкода тебе так рано піднімати, — відповів Дан. 

— На роботу я теж вставала так само, — я усміхнулась. Якось, коли ми залишилися тільки вдвох, моє напруження почало потроху зменшуватися.  — Ну, проведу тебе, а потім можу знову лягти. 

— Добре, дякую, — він теж усміхнувся, а потім позіхнув, прикривши рота рукою. — Треба лягати трохи раніше, сьогодні ми щось загулялись.

 — Так, — я поклала останню тарілку і увімкнула посудомийку.  — Можна вже йти. 

Згадала ранок, і як прокинулася зовсім поряд з ним, і чомусь по всьому тілу побігли мурашки...
 

Дан

Марина сьогодні поводилась якось дивно. Саме з такими думками я приймав душ і йшов до ліжка. Марта покупалась перша, я навіть не помітив, як вона лягла в ліжко в ту мить, вона тоді запитала мене, чи йду я купатись теж, ну і я пішов. 

Коли повернувся, Марта швидко відклала телефон, у якому щось читала.  

— Що там таке ти так швидко сховала? — запитав я з цікавістю, лягаючи в ліжко.

— Про футбол, — відповіла вона. — Подумала, що наречена футболіста має трохи розбиратися у цьому виді спорту…

— Чому тоді сховала? — я усміхнувся. Було щось миле в її реакції. 

— Сама не знаю, — вона ледь знизала плечима. — Мабуть, на автоматі, мама завжди сварилася на нас, коли ми брали телефони в ліжко. Казала, що це шкідливо — висіти в соцмережах перед сном.