8. “Подруга дитинства”

Марта 

Я поралася на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. На мить завагалась, бо не отримувала від Дана інструкцій, що робити, якщо хтось прийде. Може, не відчиняти взагалі? Але дзвінок все дзвонив, гість і не думав йти геть. Тож, щоб він не потривожив бабусю, я підійшла до вхідних дверей і повернула ключ в замку.

На порозі стояла симпатична дівчина з темним волоссям і великими карими очима в коктейльній короткій червоній сукні і на підборах. 

— Привіт, Дан вдома? 

Я одразу впізнала її, адже бачила на фото. Тоді, коли Дан у салоні машини розмовляв з нею по гучномовцю. Здається, він називав її Мариною. 

 — Привіт, він на тренуванні, повинен скоро бути, — відповіла я. — Щось йому переказати, чи ви зачекаєте його? 

Сподівалася, що вона не стане чекати, тому запитала просто так, для годиться. 

— О, авжеж, почекаю! Ми давно не бачились, я скучила, — сказала вона безтурботно. — Дякую за запрошення! — і пішла сама на кухню, а я рушила за нею. — Я тут все добре знаю… Памʼятаю, як у нього на початку карʼєри не було часу навіть їжу готувати! У мене і ключ є. Ну але я вирішила подзвонити, раз вже він тут живе не сам. 

 — Хочете чаю? — я почувалася так, немов я якась служниця, а вона господиня. Так якось вона себе поставила — не сказати, що прямо зверхньо, і все ж в її голосі було щось  поблажливе. 

— Можна, — вона кивнула. — Там є червона коробочка з китайським молочним улуном. Це моя. Точніше, куплена для мене. Дан знає, що я люблю.

"Чому ж він не попросив тебе зіграти свою наречену? — так і крутилося в мене на язиці. — Якщо ти тут все знаєш і в тебе навіть ключ є?”

Але, здається, я розуміла, чому. Бо якби він хоча б не по-справжньому поселив її в своїй квартирі, то вже б вона звідти не вийшла. Мабуть, наполегливість Марини його й відлякувала. 

—  Смачного, — я поставила перед нею чашку. — Може, печива чи варення? 

— Дякую, не треба, я не їм солодке, — вона усміхнулась, а потім поглянула на холодильник. Я помітила, що вона дивиться на магнітики на ньому. Тут, здається, були магнітики з різних країн. — Прямо ностальгія. Давненько я не заходила. 

Я не знала, про що з нею говорити. Про погоду? Про що розмовляють з незнайомими людьми? У готелі було легше, бо ніхто не вимагав підтримувати розмову з гостями, поприбирала, зробила все необхідне — і можеш бути вільною. 

 — У вас красива сукня, — зрештою сказала я, аби не здаватися зовсім мовчазною. 

— Дякую, люблю червоне. Коли я в червоному, завжди почуваюсь впевненою, — Марина якось замислено подивилась в чашку. — Це як умовний рефлекс, напрацьований роками.

— А ким ви працюєте? — я десь чула, що люди люблять, коли співрозмовники цікавляться їхнім життям. 

— У мене свій бізнес, невеликий, моя марка одягу для жінок. Я вірю, що одяг може перепрограмувати людину. Як з моєю червоною сукнею. Вдягаєш потрібний одяг, і він додає тобі якихось якостей, яких тобі зараз не вистачає. 

Цієї миті в коридорі почулися кроки, і до кухні увійшла бабуся Дана. 

 — О, Маринко, давно тебе не бачила, — сказала вона. 

— Бабусю! — Марина підскочила з місця і обійняла стареньку. — Я не знала, що ти тут!

 — Так, Дан наполіг, щоб я пожила в нього, хоч мені й трохи незручно, — вона глянула на мене. — Може, їм з Мартою хотілося б більше бути на самоті, а не в моєму товаристві…

 — Зовсім ні, — поспішно сказала я. — Ви повечеряєте зараз, чи коли Дан повернеться? 

— Можу і зараз… Щоб потім вам не заважати. Маринко, то ви з Мартою вже знайомі? Я не знала… 

— Та ми щойно познайомились. Хоча Дан казав мені про… — вона запнулась. — Загалом, згадував Марту!

 — Зараз я вас погодую, — сказала я. — Бо Дан може затриматися, а вам вже захочеться відпочити.

Чомусь я дуже нервувала під уважним поглядом Марини, то впустила ложку, то розлила чай… Почувалася якоюсь незграбною і не сумнівалася, що в душі вона наді мною підсміюється. 

Коли бабуся поїла, ще трохи потеревенивши з Мариною, то встала з-за столу і промовила:

 — Щось я вже втомилася, піду до себе. А вам бажаю гарно провести час! 

Я зітхнула, все ж, коли вона займала розмовами гостю, мені було трохи легше. Але, на щастя, не минуло й п’яти хвилин після того, як бабуся пішла до себе, і ми почули в коридорі кроки Дана, а потім і побачили його самого…

Дан

Я не очікував побачити тут Марину. Ще й в такому відвертому одязі. Ну, вона заходила періодично, але все ж не в такому… Це спантеличило. 

— І яким вітром тебе сюди занесло? — запитав я якомога більш байдужим голосом. Хоча, само собою, байдужістю там і не пахло. Я доволі давно не бачив її.

 — Та ось проходила повз і вирішила заглянути, спитати, як ти, — вона лукаво усміхнулась мені. — Чула, що в тебе якісь проблеми в команді? 

— Теж начиталась в інтернеті? Ну, прийшов молодий гравець. Його хочуть поставити на мою позицію, — сказав так само байдужим голосом. — Вік і все таке. Але я не віддам йому моє місце так просто.