7. Нічна розмова

Марта

— Мені майже тридцять. Мене хочуть замінити в основному складі, — він знизав плечима. — На молодого гравця. 

 — Хіба тридцять — це так багато? — здивувалася я. — Я думала, що футболісти грають десь до сорока…

— Одиниці грають до такого віку, — Дан зітхнув. — Більшість йде в районі тридцяти-тридцяти двох. 

 — А куди далі? У тренери? — мені дійсно стало шкода його. Коли людина усе життя присвятила якійсь справі, а потім їй кажуть, що вона більше не потрібна — це, мабуть, дуже боляче. 

— Ну, Шевченко завершив карʼєру в тридцять шість. І дійсно потім пішов в тренери. Але то все не те. Та і я в нормальній формі. Всі ці заміни були не потрібні. Може, мене трохи підкосила хвороба бабусі. Але в іншому я був в нормі. Фізично я все ще можу грати на тому рівні, якого потребує Премʼєр ліга. Але тепер всі дивляться за мною. Пильно. І ніби чекають помилки, щоб поставити на моє місце молодого гравця. І це трохи напружує.

— Це дуже сумно, — сказала я.  — Але ж в принципі ти ще можеш поборотися і довести, що тебе рано списувати з рахунків. 

— Так, — він кивнув. — І борюсь. Хоча більшість не на моєму боці. Якщо я помилюсь і Саша, моя заміна, гарно проявить себе, це, скоріш за все, буде мій кінець в цій команді.

— Я дуже сподіваюся, що вони зрозуміють, що помилялися, — сказала я. — Ну, ті, хто це все вирішує. І залишать тебе, ну ти ж зірка. Тебе всі знають, якось тупо виганяти тебе…

— Ну, це не буде прямо "вигон", просто в стартовий ставитимуть того Сашу. Все частіше і частіше. Потім він добре відіграє якусь повну гру і тоді мені натякнуть, що він вже може впоратись і я більше тут і не особливо потрібен. Вони мене знають, сидіти на лавці запасних я не буду. І піду сам. 

— Може, ти зможеш влаштуватися в якусь іншу команду? — запитала я. 

— Я грав у цій команді всю карʼєру. Мене ще пацаном підібрали. Тому і сумно. Я хотів грати тут. Все ще хочу. Вже за півроку розпочнеться Ліга Європи і Ліга Чемпіонів. Я хочу грати там.

 — Я вірю, що ти обов’язково доведеш їм, що гідний бути в основному складі, — я торкнулася його руки, просто по-дружньому, але цей доторк чомусь схвилював мене. Може через те, що ми все ж лежали на одному ліжку. Цікаво, чи він теж відчув щось схоже? 

— Дякую, Марто, — він переплів наші пальці. — Я постараюсь довести. Все одно окрім футболу і бабусі в мене нічого немає. Я не хочу втрачати те, що маю. І буду боротися. 

— А твої батьки, вони померли? — може, мені не варто було запитувати цього, але раз ми уже були “нареченими”, то, певно, мали знати й такі факти одне про одного. 

— Батька я не знав, а мати втекла. Залишила мене на бабусю типу на "пару днів", коли мені було пʼять. Просто залишила і не повернулась. Ну, я погано її памʼятаю. Тільки те, що її і так майже ніколи не було. 

— Дуже шкода, — я не могла уявити собі, як це, коли найдорожча людина відмовляється від тебе. — Тепер я розумію, наскільки важлива для тебе бабуся. У мене трохи схожа ситуація, правда тато помер, і нас усіх ростила одна мама. Це дуже важко…

— Але вона виростила хорошу дочку. Ти дуже добра. Не знаю, як би я викручувався, якби не ти. 

 — Ти теж дуже добрий, — я зазирнула йому в очі. — Ще тоді, в готелі, коли ти вперше мене побачив… Думаю, більшість чоловіків розлютилися б через перебування сторонньої людини у їх номері, може, вигнали б мене. поскаржилися начальству… Дуже мало хто вчинив би так, як ти…

— Я радий, що ми тоді зустрілися. Якось це все переживати не самому трохи простіше. Бабусі так точно легше, та й я спокійніший…  Добре, треба лягати, я йду  бігати о шостій тридцять, — він відвів погляд і відпустив мою долоню. — Добраніч, Марто.  

 — Добраніч, — я поклала телефон і лягла на подушку, вкрившись ковдрою. Хоча перед цим я боялася, що не зможу заснути, на диво, сон прийшов швидко. І снилося мені щось хороше, хоч я й не запам’ятала що….

Дан

Коли я розплющив очі, то помітив, що Марта спить прямо у мене на плечі. Ми лежали обличчя до обличчя і вона була аж надто близько. Хай і не в якомусь сексуальному одязі, але вона все одно була дівчиною і симпатичною, тож викликала цілком однозначну природну реакцію. 

Я спробував обережно посунутись назад, але вона як спеціально також потягнулась за мною. 

А я ж обіцяв їй не торкатися… Блін. Якийсь час я так і лежав, дивлячись на Марту. Вчора ми, здається, трохи зблизились. Промінь сонця з вікна падав на її щоку і поступово повз вище, до очей. Коли вона трохи примружилась, я простягнув руку вперед, до її вилиці, щоб прикрити її від сонця. Але вже було пізно. Марта повільно розплющила очі.

 Якусь мить вона просто дивилася на мене сонними очима, а потім різко відсторонилася. 

 — Ой, вибач, — сказала, ледь усміхнувшись. — Я уві сні можу крутитися, сподіваюся, не розбудила тебе? 

— Ні, не розбудила, — я теж усміхнувся. 

І тут же згадав про свою ранкову "проблемку". Треба б якось так зробити, щоб вона не злякалася. 

— Піду швиденько в душ, потім перекус і тренування. Я залишу тобі грошей, може, треба буде щось купити, — я встав з ліжка спиною до неї. Ну, ніби мало прокатити, я себе нічим не видавав.