5. Дві ковдри на двох

Марта

Бабуся Дана мені сподобалась,вона чимось нагадувала мою власну, вже покійну бабусю. Я бачила, що Дан дійсно любить її і турбується про її здоров’я. 

— Звичайно, ви не будете заважати, — сказала я їй. — Я можу навіть робити ін’єкції, якщо потрібно. В універі у нас був курс медицини. 

— О, це прекрасно! — сплеснув руками лікар. — Тоді я підготую документи. Завтра в обід вже зможете поїхати додому всі разом!

— Це добре, що тебе виписують, — Дан усміхнувся бабусі. — Я зранку зʼїжджу на тренування, а тоді ми тебе заберемо. 

 — Так, коли тобі буде зручно, — вона погладила його по руці. — Я дуже рада за тебе, що в тебе все добре. Тепер і помирати не страшно. 

— Ба, ну чому ти знову про це, — він насупився. — Яке ще "помирати"? 

— Ти тепер в хороших руках, — вона поглянула на мене. — Я добре розбираюся в людях, бачу, що на Марту можна покластися. Хоча помирати мені вже перехотілося, я ще на вашому весілля погуляю, внуків дочекаюся, а тоді уже можна…

Я відчула, що червонію. Подумала, що звістка про те, що ми “розійшлися” може дуже засмутити її. 

— Живіть довше, — тільки й сказала я. 

— Отож, — закивав Дан. — Добре, ми тоді підемо. А завтра в обід вже поїдемо додому всі разом. До завтра, ба, — він чмокнув її в щоку.

 — До завтра, любі, — усміхнулася вона. 

 — До побачення, — сказала і я, усміхаючись. 

А вже коли вийшли з палати, переконавшись, що навколо нікого немає, я тихо запитала:

 — Вони думають, що ми живемо разом?  Я правильно зрозуміла? 

— Я так їй не казав, — Дан зітхнув. — Блін… І заперечити не зміг. Вона була така щаслива. 

 — Так, вона дуже зраділа, — я кивнула. — Що ж тепер робити? 

— Я можу доплатити. Тобі було б зручно не їздити з передмістя в універ і все таке… Могли б пожити трохи у мене, ну, пару тижнів, чи щось таке. А потім можемо сказати, що тобі треба до батьків, щось там допомагати. 

 — Та я не проти, от тільки не знаю, як відреагує моя мама… Якби я не сказала їй, що маю грати твою наречену, то можна було б придумати якусь роботу вахтовим методом, заробітки за кордоном і тому подібне… А так тепер вона мені не повірить. Боюся, буде скандал…

— Може, не обманюй її. Хочеш, я сам приїду і поясню? — раптом запропонував Дан. 

— Так, хочу, — несподівано вирвалось у мене. Може, коли мама побачить, яка він хороша людина, то не буде заперечувати? 

— Тоді давай так і зробимо, поїдемо прямо зараз. Вона ж вдома, як я розумію? 

— Так, має бути вдома, — мені стало трохи страшно, раптом мама категорично заборонить мені виконувати цю роботу, скаже “ні” і все. Тоді Данова бабуся дуже засмутиться… — Головне — переконати її, що це все не по-справжньому. 

                                                                                      ***

Коли ми підійшли до дверей нашої квартири, у мене навіть ноги тремтіли від страху. Але я відчинила двері  і завела Дана досередини. 

— Це ти, Марто? — почувся голос мами з кухні. 

— Так, мамо, я не сама, — відповіла я. — Зі мною Дан, я тобі про нього говорила.

Мама тут же з’явилася на порозі кухні, на ходу витираючи руки рушником. 

— Добрий день,  — сказала вона, насторожено дивлячись на Дана. 

— Добрий день, мене звуть Даніїл, але всі звуть мене Дан. Я хотів познайомитись, щоб ви не переживали про вашу доньку. Я попросив її зіграти мою наречену перед бабусею і…

Саме в цей момент до передпокою вбіг мій молодший брат Макс. Він так і завмер з розкритими ротом, втупившись в Дана. 

— Ви схожі на одного відомого футболіста, — нарешті вимовив Макс. 

— Ну, я займаюсь футболом, так і є, — Дан усміхнувся. — Якщо ти про Даниїла Лозинського.. Якщо про когось іншого, то на жаль, це не я. 

 — Про нього, — малий закивав. — Вау, а можна взяти у вас автограф? 

— Я думав, моя карʼєра вже пішла на спад і що молодші вже фанатіють від інших гравців, — він потер потилицю. — Але такі прохання надихають. Можна, авжеж. 

 — Я зараз принесу блокнот, — сказав він і кудись побіг. 

Мама раптом заметушилася:

 — Заходьте в вітальню, чому я вас в передпокої тримаю… Може, пообідаєте з нами? Вже все майже готове…

Дан

Я вже й забув, як це, давати автографи. Останнім часом на роботі була чорна смуга. Але коли до мене підійшов цей малий і вже за столом з захватом дивився, як я підписую йому блокнот… Я подумав, що ще поборюсь. За своє місце. Не віддам його без бою так просто. 

Мама Марти весь час щось тараторила, видно, хвилювалась. Мені було трохи незручно, я не збирався використовувати свою "відомість" таким чином. 

 — Мамо, я тобі казала, що маю виконати для Дана певну роботу, — зрештою сказала Марта. — Він вирішив з тобою познайомитися, щоб ти не переживала, що він якась нехороша людина.