4. “Ми могли б триматися за руки”

Марта

— Куди ти їдеш, в університет? — здивувалася мама, коли я, прийшовши з роботи, не лягла відпочити, а знову почала кудись збиратися. 

— Ні, — я поглянула на неї. — Мамо, як там Андрійко? Багато треба грошей на лікування? 

— Я щось придумаю… Візьму кредит, заставлю будинок. Не знаю ще. Але лікар сказав, що йому треба пройти курс саме в лікарні… Це мінімум сто тисяч. Взагалі наша медицина має бути безплатною… Але ти ж знаєш, що така лікарня найкраща тільки одна, тільки та, в Києві.

— Я звільнилася з готелю і знайшла нову роботу, — сказала, не дивлячись їй в очі.  — Там мають платити більше. 

— Яку роботу? — здивувалась вона. — Багато платять тільки на висококваліфікованих роботах… Або на сумнівних.

— Я буду грати роль нареченої одного футболіста. Але це не по-справжньому, — додала швидко, коли побачила вираз маминого обличчя. — Це просто гра, як у кіно. І він за це добре платитиме, аванс має сьогодні дати, якраз проплатимо частину лікування, а може й повністю…

— Що? Нареченої? — в шоці перепитала мама. — А раптом він захоче чогось більшого? Ні, категорично ні! Ти ж не якась ескортниця, я не так вас виховувала! 

 — Мамо, ну якби він виглядав якимось сумнівним, я б не погодилась, — сказала я. — А так цілком серйозний чоловік, мені здається, в нього просто немає часу на стосунки, спортсмени, вони ж весь час на тренуваннях..

— Скільки йому років? Він якийсь збоченець! Ти ж ще зовсім юна для подібного! 

— Мамо, я не знаю, скільки йому років, але хіба це має якесь значення? У мене є голова на плечах, і  ми домовилися, що це просто будуть походи кудись разом, в гості до його рідних, і нічого більше. Уяви, ти ходиш кудись в гості, а тобі за це ще й доплачують, робота мрії, — спробувала пожартувати я. 

— Це ескорт, Марто! Ескорт! Як ти не розумієш? А від екскортниці до нічного метелика — один крок! — вигукнула вона.

— Я обіцяю, що не буду допускати ніяких близьких стосунків, — сказала я. — Будь ласка, не хвилюйся. Я лише спробую, а якщо щось піде не так — відмовлюсь від цієї роботи і шукатиму щось інше. Але в готель точно не повернусь. Там директор мене прямо переслідував, просто я не хотіла тебе засмучувати і не розповідала про це, — на мої очі навернулися сльози. 

— А раптом він тебе скривдить? Чоловіки бувають жорстокими, Марто. Не всі такі, як твій покійний батько… 

 — Ну я відчуваю, що він непогана людина. Коли я плакала, він почав мене заспокоювати, хоча більшість незнайомих людей просто пройшли бповз, — спробувала пояснити я. — Я відчуваю, що він сам чимось засмучений. Казав, що його бабуся хворіє. І він хоче її порадувати, познайомивши зі своєю дівчиною…

— Ясно… А чому це ти плакала на роботі? — мати знову насупилась. — Що там вже трапилось? 

— Та це не має значення, — швидко сказала я. — Я ж уже там не працюю…

Не стала розповідати, що мене звільнили, не віддавши зарплати за минулий місяць, хоча як сказала інша покоївка, ті прикраси знайшлися. Але зарплату в мене утримали за те, що я не відпрацювала належні два тижні, ну й хай вдавиться ними… Але мамі це було не обов’язково знати, в неї й так проблем вистачає. 

— Я побіжу, — сказала чмокнувши маму в щоку. — Все буде добре, сьогодні принесу аванс…

                                                                                    ***

Вийшовши з під’їзду, я озирнулася, і побачила Даниїла, який махав мені рукою, стоячи біля своєї машини. 

Я підійшла ближче і сказала:

 — Привіт, вибачте, що трохи запізнилася,пояснювала мамі, куди їду…

— Ви ж не надто вдавались в деталі? Не хотілось би, щоб хтось знав правду, окрім нас. Бо, як кажуть, коли щось знає більше двох людей, то про це дізнаються всі. Сідайте в машину.

— Я попросила маму нікому не говорити про це, — відчула, що червонію. — Якось не подумала, що не можна їй розповідати…

— Добре, не переживайте… Розберемось якось. Отже, нам треба обговорити деякі деталі. Як ми могли познайомитись? Так і залишити — в готелі? — перепитав він, коли ми вже рушили з місця.

— Ваша бабуся не буде проти наших стосунків, якщо ви розкажете, що я працювала покоївкою? — запитала я. 

— А що поганого в роботі покоївкою? Робота вона і є робота, — він знизав плечима. 

— Може, просто сказати, що я студентка, і ми познайомилися на якійсь вечірці? — чомусь мені не хотілося, щоб його бабуся знала про мою не престижну професію. 

— Чим більше правди буде в наших словах, тим легше буде грати пару. Я вважаю, що будь яка праця гідна поваги. 

— Ну тоді я не проти, — я знизала плечима. — Хай буде справжня історія…

Раптом мобільний Даниїла задзвонив. Він стояв на магнітній підставці, тож я побачила, що дзвонить якась "Марина". На фото була дуже красива дівчина-брюнетка, яка дивилась прямо в камеру. 

Коли Даниїл побачив це імʼя, то насупився. І потягнув руку до мобільного…

Я подумала, що, мабуть, це його справжня дівчина. А невдоволений він тому, що хотів би поговорити без свідків. І чомусь мені стало неприємно. Я зрозуміла, що вже намалювала в уяві образ свого “роботодавця”, думала, що він самотній, трудоголік, який живе лише спортом, і в цьому плані я була в чомусь схожа на нього. Але зараз до мене дійшло, що, можливо, це був лише плід моєї уяви, а справжній Даниїл зовсім інший…