3. Заява на звільнення

Марта

Після розмови з тим незнайомцем мені стало трохи легше. Так, я не погодилася на його пропозицію, бо не хотіла прикидатися тим, ким не є. Але він поставився до мене співчутливо, і я була йому вдячна за це. Подумала, що все ж хороших людей на світі більше. І коли я стану успішним юристом, то обов’язково буду віддавати частину своїх доходів на благодійність. Залишилося лише трохи потерпіти, і я зможу працювати зовсім в інших умовах…

                                                                            ***

Наступного дня я йшла до номера, де мала прибирати, коли в кишені раптом озвався мобільний. Прийшло повідомлення від мами. Я відкрила його і прочитала:

"Доню, у Андрійка був припадок. Я викликала швидку. Вони сказали, що треба класти його в лікарню у Києві на обстеження і лікування…" 

Я відчула, як моє серце ніби зупинилося. Треба терміново знайти гроші, але де? Йти до Сергія і просити, погоджуватися на його умови? Так не хотілося, але доведеться… І раптом я згадала про візитівку, яка лежала в мене в кишені. Може, все ж зіграти наречену цього… як його звуть… я дістала візитівку і зазирнула в неї. 

“Даніїл Лозинський, капітан футбольного клубу, позиція "лівий вінгер""

Далі були написані номер телефону і пошта.

То він футболіст? Мої брати любили дивитися футбол, я ж ніколи не цікавилась цим видом спорту. Інакше, може, впізнала б його. Ще трохи повагалася, але згадала, який він був ввічливий і не чіплявся до мене, і глибоко вдихнувши, набрала його номер, звіряючись з візитівкою. 

Коли почула його голос, сказала:

— Добрий день, це Марта… Ну, з готелю, ви залишили мені візитівку..

— Так, добрий день, — відповів він дуже тихо, ніби ховався від когось і не хотів, щоб його почули. — Ви все ж надумали погодитись? 

— Так, я вирішила, що можу виконувати цю роботу, — я теж говорила тихо, щоб ніхто не підслухав. — Але все ж хотілося, щоб між нами була якась офіційна угода, це можливо?

— Я б не дуже хотів офіційних угод, все ж, це все має лишитись в таємниці. Але я можу виплатити аванс, як вам таке? А далі буду платити щотижня на тиждень наперед, щоб ви не переживали, що щось буде неоплачене. 

 — Так, я була б дуже вдячна за аванс, — відчула, ніби з плечей падає камінь. — А то мій брат у лікарні, потрібні гроші… Коли мені потрібно розпочати виконувати ці обов’язки? 

— Чим раніше, тим краще. Але доведеться кинути ту роботу. Це вам підходить? Я можу гарантувати оплату, наприклад, на три місяці. На останньому вже зможете шукати собі іншу, звичайну роботу. 

— Так, я зараз поговорю з керівництвом про звільнення. Що від мене буде потрібно? Куди приходити?  — я відчувала деяке хвилювання. Досі я ні з ким не зустрічалася, чи вдасться мені зіграти роль так, щоб його родичі повірили? Але я вирішила, що буду дуже старатися. 

— Я пришлю адресу, або краще зустріну вас десь. На метро чи вокзалі, звідки ви їдете? Ви ж не з Києва, як я зрозумів.

 — Я з Вишневого, — сказала я.

— То це не дуже далеко. Можу забрати звідти. 

 — Так, а як це буде взагалі відбуватися? — запитала я. — Я буду приїздити до вас, коли треба буде кудись піти? 

— Хто зна… Треба буде все продумати. Ну, коли зустрінемось, обговоримо ці деталі. Я ж теж раніше фальшивих наречених не мав. Поки що не знаю.

 — Тоді я напишу заяву на звільнення і наберу вас? Щоб узгодити подальші дії? — я відчувала якусь незручність, і відчувалося, він теж.

— Давайте так і зробимо. Чекатиму на дзвінок. А поки що маю йти. 

 — Тоді до побачення, — сказала я і заховала телефон. 

  — Я за тобою вже півгодини спостерігаю, а ти стоїш і базікаєш по телефону! — почула за своєю спиною голос боса. — Зовсім совість втратила, байдикуєш замість того, щоб працювати! 

 — Я якраз до вас ішла, — сказа я, дивлсь йому в очі. 

— О, до мене? — він раптом усміхнувся. — Невже? Значить, передумала? Це розумне рішення! Пробач, що був холодним, але ти сама була така неприступна… — він потягнув до мене свою руку.

 — Я хочу написати заяву на звільнення, — сказала я, відсторонюючись…

 Дан

Коли я завершив розмову, то треба було йти до тренера. Я зітхнув. І як примудрився підслухати? Невже це дійсно кінець моєї карʼєри? 

Але в будь-якому разі, я мав йти.

Коли підійшов до дверей, то одразу постукав. І мені сказали заходити.

В кабінеті вже не було другого тренера, тільки головний, Олексій Романович, який колись привів мене у великий професійний спорт. 

— Добрий день, ви хотіли бачити мене перед тренуванням? — запитав я, сідаючи навпроти. 

Я вже приблизно знав тему розмови, але від того було не легше. Навпаки, гірше. 

 — Так, треба поговорити, — Олексій Романович підбадьорююче усміхнувся. — У нас з’явився новий гравець, треба щоб ти допоміг йому освоїтися, він буде на тій же позиції, що й ти, а з часом, може, замінить тебе… Бо все ж вік, сам розумієш, може, ти захочеш піти на тренерську роботу…