1. Мрії і реальність

Марта 

Вранці так не хотілося вставати, але було потрібно йти на роботу, тому о шостій ранку я тихо, щоб не розбудити молодшу сестру, з якою спала в одній кімнаті, підвелася з ліжка і пішла у ванну. Побачила, що у кухні горить світло — мама вже не спала. Їй було складно з усім справлятися, адже після того як трагічно загинув мій батько, вона залишилася з чотирма дітьми, з яких я була найстаршою. Тоді мені було п’ятнадцять років, і я намагалася допомагати їй у всьому. Розуміла, як їй важко. 

Тому й пішла працювати відразу після школи, вступивши заочно до університету. Вчителі наполягали, щоб я вчилася очно, адже я була відмінницею, але тоді нашій сім’ї довелося б жити лише на соціальні виплати. Мама не могла працювати, бо наш наймолодший брат народився з ДЦП,  вона не могла залишати його самого. Тому я й встаю о шостій, щоб, швидко поснідавши, сісти на автобус і їхати в заміський готельний комплекс, де я працювала покоївкою. 

Коли зайшла на кухню, побачила, що мама сидить за столом, затуливши обличчя руками. Перед нею стояла чашка чаю, але вона не доторкнулася до нього. 

— Мамо, щось сталося? — я обняла її за плечі. 

— Ти вже встала? — вона через силу усміхнулась. — Ні, нормально, все нормально. Пробач. Щось хандрю, може, тому що скоро річниця смерті батька. Але все нормально. Тобі вже скоро йти? Ти занадто багато працюєш, мила. Певно, тобі варто було погодитись на стипендію і очне… А не працювати з ранку до ночі.

 — Та все нормально, — сказала я. — На роботі маю достатньо часу, щоб готуватися до сесії. А якби вчилася очно, то скільки б часу витрачала даремно, сидячи на лекціях. Зараз і без лекцій усе необхідне можна знайти в інтернеті. 

— Але в твоєму віці так і має бути. Ти маєш насолоджуватись студентським життям, веселитись з друзями… — вона зітхнула. — Пробач, що я не змогла дати тобі все це, мила. 

Я розуміла, що вона має рацію. Всі мої шкільні друзі навчалися, весело проводили час, а я випала з їхньої компанії. Не тільки тому, що мій графік роботи не дозволяв ходити на вечірки. Якби я захотіла це робити, то могла б якось помінятися, домовитися. Але я сама не хотіла, мені було соромно, що вони почнуть розпитувати, як це — працювати покоївкою. Певно, для багатьох людей це сприймається на рівні з роботою прислуги. Тому я спершу, коли мене кудись запрошували, казала, що в мене не виходить, а потім і запрошувати перестали. Лише одна подруга, Інна, продовжувала спілкуватися зі мною. 

 — Ти ж знаєш, я ніколи особливо не любила кудись ходити і розважатися, — я усміхнулась мамі. — Так що не дуже страждаю від цього…

Подумала, що не ходила нікуди і в шкільні роки, але в основному через те, що не мала модного одягу. Часом Інна віддавала мені свої речі, бо вона швидше росла, і я соромилася цього. Але брала, або одягалася на секонді. Ця бідність так дістала мене, але я поки що не могла з неї вирватися. Тільки мріяла, що закінчу навчання, стану адвокатом, і тоді почнеться справжнє життя. Хоча й розуміла, що навряд чи зможу знайти якусь високооплачувану роботу, для цього потрібні зв’язки. Скоріше за все, працюватиму десь в офісі на мінімальному окладі. І все одно мріяти мені ніхто не міг заборонити…

— Добре, піду, — сказала, чмокнувши маму в щоку, після того, як поснідала. — Щоб не запізнитися на автобус, краще вийти трохи раніше. 

— Не перенапружуйся, мила. Я спробую знайти собі ще один підробіток вдома, дистанційно. Не хочу, щоб ти працювала так багато. 

 — Дякую, мам, не переживай за мене, мені подобається ця робота, — прощебетала я, намагаючись виглядати щасливою. — Бос сказав, що, можливо, підвищить мене, і я буду адміністратором. 

Насправді він висунув для цього одну неприйнятну для мене умову, про яку я не могла сказати мамі, і на яку погодитися не могла, тому, певно, доведеться бути покоївкою до самого закінчення університету. Але два роки пролетять швидко, —  так я заспокоювала себе, виходячи з дому і поспішаючи на автобусну зупинку…

                                                                                        ***

Робочий день проходив, як завжди, хоч і не було коли вгору глянути, яка там підготовка до сесії. Але принаймні не було якихось психованих клієнтів. Як тільки я про це подумала, відразу почула голос свого шефа:

— Марто, зайди до мене на хвилинку, треба поговорити! 

Я зітхнула і попрямувала за ним. Коли сіла на стілець перед його столом, почувалася як на допиті. Вираз обличчя Сергія Васильовича не передвіщав нічого хорошого. 

— В номері, який ти прибирала вчора, зникли прикраси, — він схилив голову на бік. — Хоча я не думаю, що ти могла б щось вкрасти, але сама розумієш, маю щось зробити. 

— Може, жінка, що проживала в номері, кудись їх переклала і забула про це, — сказала я. — Таке вже бувало, спершу влаштовували конфлікт, а потім приходили, вибачалися…

— Марто… — він простягнув свою руку до моєї, поклавши свої товсті пальці на мої. — Тобі взагалі можна більше не займатися цими прибираннями. Станеш на рецепції… У тебе є всі завдатки… Але ти знаєш мою умову. 

 — Вибачте, мені треба йти прибирати, — я відвела очі.

— Це ж набагато легше. Змін менше, графік і сама робота приємніша, зарплатня більша, — його пальці почали гладити мою руку, а мені стало гидко. — А ще подарунки. Багато.