Поліна
Це був звичайний день, який, здавалося, не передвіщав ніяких сюрпризів. Я йшла додому після чергування, була втомлена, і єдиним моїм бажанням було скоріше опинитися у нашій з бабусею квартирі і лягти спати.
На вулиці було людно, перехожі рухалися тротуаром кожен у своїх справах, по дорозі швидко мчали машини. І раптом я побачила на узбіччі дороги маленьке чорне цуценя. Песик, мабуть, загубив господаря, бо він розгублено метався туди-сюди, а люди байдуже обходили його. Я ненадовго зупинилася і почала озиратися навколо, чекаючи, що з’явиться роззявкуватий господар тварини, але нікого схожого поруч не було. Невже песика викинули на вулицю? На жаль, таке часто траплялося і мені було дуже шкода безпритульних тварин. Я подумала, що можна було б забрати його додому, але в нас була маленька квартира, у ній і так жило двоє котів… Може, віднести знайду у притулок для тварин?
Поки я думала, дурненьке цуценя вже опинилося на дорозі, і в мене всередині все похололо. Адже рух тут був досить жвавий, раптом водій не зможе зупинитися? Я швидко кинулась уперед і вибігла на проїжджу частину. Вхопила собачку на руки, і тут почула голосне вищанння гальм і пронизливий автомобільний сигнал. Буквально за метр від нас зупинилася автівка і з неї вискочив чоловік в дорогому костюмі:
— Ненормальна! — вигукнув він. — Я міг тебе збити, взагалі страх загубила?
— Тут була собака, — сказала я. — Ви б її збили…
Він насупився і поглянув на собаку на моїх руках, а потім знов перевів погляд на мене:
— Собака хіба що зіпсувала б мені бампер, так, неприємно, але блін, тобі своє життя зовсім не важливе?
— Ну, нічого ж не трапилось, — відповіла я. — А ви тепер не будете їздити так швидко. І вас не оштрафує поліція!
— Ніби я боюсь якихось дурних штрафів, — хмикнув він. — Добре, я поспішаю. Йди вже куди йшла. І собаку цю в притулок здай, хай її там присплять, щоб не попсувала чиюсь машину.
— Для вас що — машина — найголовніше в житті? — не витримала я. — Дорожча за життя тваринки?
— Тваринка безплатна, а ремонт цієї машини після збиття тварини коштуватиме не одну тисячу баксів, — він спокійно знизав плечима. — Само собою, машина в сотні разів дорожча і тому важливіша.
— Отакі безсердечні люди, як ви, і залишили цуценя на вулиці, — сказала я. — Мабуть, за те, щоб його приспати, як ви пропонуєте, треба платити, а викинути — безплатно! Награлися і позбулися!
— В будь-якому разі, це не мої проблеми, — він насупився. — А ти що, з поліції моралі? Видно що життя ще нічому не навчило.
— Ні, не з поліції моралі, але я напишу про вас у соцмережах, і фото зроблю, — я дістала телефон, продовжуючи притискати до себе однією рукою песика.
— Це був жарт, — він насмішкувато усміхнувся. — Де ти і де поліція? Тим паче, така тільки в Штатах є. А от фоткати людей без їхньої згоди заборонено! — тепер він насупився.
— Може, тепер ви не будете так розкидатися словами, — я таки сфоткала його разом із його машиною. — Викладу і напишу: для цього чоловіка машина дорожча за життя тваринки!
— Послухай, якщо щось викладеш, я влаштую тобі дуже веселе життя! — він підтис губи, а потім я почула, як з його машини лунає телефонний дзвінок. — Чорт, запізнююсь…
***
Поки той тип розмовляв по телефону, я разом із песиком втекла з місця пригоди. Звичайно, ні в які соцмережі я його фотку викладати не збиралася, я чудово знаю, що за таке на мене можуть і в суд подати. Але все одно хотілося, щоб він трохи понервував. А то ганяє як попало по місту, сьогодні на бідного собачку ледь не наїхав, а завтра вже людина постраждає…
Я подивилася на цуцика, що принишк у мене на руках, і сказала йому:
— Ну що з тобою робити? Якщо я принесу тебе додому, то, по-перше, бабуся розсердиться, а по-друге, коти тобі влаштують судний день!
Але він так благально дивився на мене, що я вирішила, хай уже сьогодні побуде в нас, а там чи господаря вдасться відшукати, чи в притулок його занесу…
***
Наступного дня у мене був вихідний, і я зібралася до супермаркету по собачий корм. Так, нікуди я вирішила цуцика не віддавати, назвала його Ромео, і він одразу подружився з котами, вони навіть спали разом.
Бабуся, дивлячись, як я граюсь із ним, похитала головою:
— Скоро в нас можна буде свій притулок відкривати, Полю…
— Ну, це вже останній, більше нікого не буду підбирати, — я обняла її. — Подивись, який він смішний! Мені здається, породистий! Треба показати його ветеринару, а поки сходжу куплю корму, бо, певно, котячий — це не зовсім те, що йому потрібно…
— Пощастило, що вони з Томом і Маркізом подружились, інакше я б була проти, — вона теж обійняла мене. — А корм купи саме для цуценят йому.
— Та я й думала для цуценят, — я усміхнулась. — Добре, скоро буду. Не сумуйте тут без мене!
***
Але коли я вже виходила з магазину з пакетом, у якому крім корму, був повідець, нашийник, і ще якісь дрібнички для собак, до мене раптом підійшла якась дівчина приблизно мого віку. Втім, це я визначила хіба по фігурі і одягу, обличчя її ховалося за великими темними окулярами, а на голову вона низько насунула бейсболку з козирком.
#165 в Жіночий роман
#551 в Любовні романи
#123 в Короткий любовний роман
випадкова зустріч, протистояння характерів, багатий хлопець і звичайна дівчина
Відредаговано: 25.07.2024