5

- Весь цей час вони пролежали в Міррагделе - столиці Тор-на-Дун.

- Я знаю що це.

- На самому початку свого правління я хотів їх повернути, тільки Заборонений ліс і близько не підпускав нікого з дроу. А потім я просто забув. 

- А тепер Мерільен отримав доступ до королівського архіву і наткнувся на книги сидів.

- Саме так.

- А Айренір? Він знав про них?

Король зітхає:

- Мій старший син був воїном, а не книжковим хробаком. Якщо його і цікавили якісь книги, то тільки по військовому мистецтву. Сумніваюся, що він взагалі хоч раз спускався в архів. До того ж майже все своє життя він провів у своєму Заррагбані, ти ж сама це знаєш.

Так, знаю. Але хвиля полегшення, яка огорнула мене, була дуже до речі. Адже я на мить злякалася, що мій принц навмисне не розповів мені про спадщину сидів ...

Даггерт продовжує, не маючи поняття про те, які почуття мене охопили:

- Прочитати їх ми не можемо: твої предки використовували особливий тайнопис, який відкривається тільки тим, в кому тече кров місячних ельфів. Але я впевнений, в них ти могла б знайти щось корисне для себе.

- Наприклад?

- Наприклад, як підпорядкувати собі фенікса. Адже ти саме цього хочеш? Повернути собі магію і могутність.

Слова Даггерта змушують замислитися. Адже він має рацію. У цих стародавніх книгах може бути універсальний рецепт, як розв'язати мої проблеми. Може, навіть, як повернути до життя коханого...

Я підіймаю голову і ловлю погляд темного короля:

- А чого ви прагнете? У чому ваша вигода?

Він відкидається на спинку крісла і складає руки на животі.

- Ти дуже прониклива, Ель. Хороша якість для королеви, але абсолютно зайва для гарної жінки. Нумо укладімо договір? Я допоможу тобі повернути сили та підпорядкувати фенікса, а ти станеш моїм союзником. Ти й весь твій рід до десятого коліна. Але для цього тобі доведеться приїхати в Міррагдель. Ми не зможемо перевести книги в замок Блискавок. По-перше: їх занадто багато, а по-друге: деякі з них настільки старі, що розсипаються, варто їх винести з архіву.

Я не стала цікавитися, навіщо йому союзник в моїй особі. Що правда, десь на задвірках пам'яті промайнули слова Айреніра про те, що його батько хоче накласти лапу на Заборонений ліс, що став нічийною територією після загибелі сидів. А десять поколінь ні багато ні мало - десять тисячоліть. Сиди живуть дуже довго, майже як асури.

Втім, це не важливо, тому що:

- Еріонар не відпустить мене в Міррагдель.

- А знаєш, чому?

- Звісно. Йому потрібна моя присутність для відновлення аури...

Мене перериває гучний сміх. Даггерт регоче і навіть не намагається цього приховати. Цікаво, що такого смішного було в моїх словах?

- Ох, не можу, ось насмішила! Відновлення аури! - сміх раптово обривається, а голос короля перетворюється в гнівний рев: - Відкрий очі, дурепо! Навіть не віриться, що мій син міг закохатися в таку пустоголову ельфійку! Еріонар ніколи не відпустить тебе з замку Блискавок навіть на день і ніколи не дозволить заїкнутися про те, щоб ти повернула собі магію. Тому що тоді ти станеш сильною і незалежною, і він не зможе тобою керувати. А зараз ти просто нещасна жінка. Слабка, тендітна, яка потребує допомоги. І він з радістю надає тобі цю допомогу. Хіба не так?

В очах пече. Я прикриваю повіки й відчуваю, як на вії набігає сльоза.

Якби тільки Даггерт знав, наскільки він має рацію...

Мій свекор продовжує:

- Всі асури власники, така їхня драконяча натура. А коли мова йде про віаллє, на яку чекав тисячу років і ледь не втратив назавжди, то тут будь-який з них стане божевільним. Якщо не віриш мені, скажи Еріонару по книги й про те, що хочеш підкорити фенікса. Впевнений, його відповідь тебе здивує.

Він робить красномовну паузу, продовжуючи уважно розглядати мене. Потім подається вперед:

- Загалом, коли перестанеш корчити з себе вбиту горем вдовицю і вирішиш діяти, то зв'яжися зі мною. Я тобі допоможу.

Дзеркало гасне. Я залишаюся в темряві.

Впустивши руки, продовжую бездумно дивитися на своє віддзеркалення.

Еріонар... Невже Даггерт має рацію, і Повелитель навмисно тримає мене подалі від фенікса? Не дізнаюся, поки сама не спитаю!

***

З самого ранку я вирушила на пошуки Еріонара, але слуги повідомили, що він ще на світанку покинув резиденцію. Куди він відправився, зрозуміло, мені ніхто не сказав. Я в задумі блукала по замку, згадуючи розмову з Даггертом і аналізуючи кожне слово. Ноги самі принесли мене на цокольний поверх, де знаходилася скарбниця. Я отямилася, коли погляд вперся в її високі міцні двері, а назустріч мені ступив охоронець-асур.

- Прекрасніша, - він низько вклонився, - Повелитель заборонив пускати вас сюди.

Там, за цими дверима, нудьгував мій фенікс, моя сила.

- Знаю, - гмикнула я. - Але ж він не заборонив мені пронизувати двері поглядом?

Охоронець відповів розгубленим поглядом.

- Ні, Прекрасніша, таких наказів не надходило.

- От і добре. Буду стояти тут до посиніння і пропалювати діру.

- Вибачте, Прекрасніша, за мою зухвалість, але з огляду на відсутність магічного резерву...

Я застогнала, заплющуючи очі.

Ні, ці асури відмінні хлопці, але ані сарказму, ані гумору не розуміють. Та й уява в них взагалі відсутня.

- Прекрасніша! - чийсь захеканий голос змусив мене обернутися. Темним коридором до мене поспішав ще один асур. - Послання від Владики Леоверена.

Гонець гепнувся на одне коліно, схилив голову та обома руками простягнув мені срібний тубус з гербовою печаткою.

«Ого, - промайнуло в моїй голові, - це щось новеньке! Сам Леоверен вирішив поспілкуватися...»

Але дійсність виявилася куди цікавіше. Батьки Еріонара вирішили зробити хід конем і надіслати мені офіційне запрошення, яке я не зможу ігнорувати.

Мене запросили на родинну трапезу не як Ель або віаллє Повелителя, а як королеву сидів Ельсамін Тільнамінуер. Ігнорувати таке запрошення було б просто дитячістю, гідною скривдженої дівчинки, але не гідною правительки.