3

Залишивши Еріонара насамоті, я знайомою дорогою обходжу сад і прямую до мармурового склепу, де чекає Айренір. Його останній притулок вирубано в невеликому пагорбі, чиї схили вкривають густі зарості хмелю. Відсуваю їх рукою, трохи кривлюсь, коли колючі батоги обпалюють шкіру, і проходжу всередину.

Це навіть не склеп, а грот, всередині якого із землі маленькими фонтанчиками б'є вода і стікає в природні поглиблення. Його стіни й куполоподібна стеля викладені з мармурових блоків, а в центрі височіє кам'яний постамент. На ньому стоїть труна з кришталевою кришкою. Навколо труни завжди горять триста магічних світильників, від чого світло, як удень.

Підходжу ближче, схиляюся над кришкою і з прихованим болем дивлюся на кохане обличчя.

Він зовсім не змінився. Він все такий же, яким я його запам'ятала. Такий, як в нашу останню ніч ...

Пам'ятаю, як я прокинулася тоді, підвелася на лікті та довго розглядала сплячого Айреніра. Дивилась на нього, пестила поглядом кожну рисочку його обличчя, кожну зморшку. Мій суворий дроу навіть уві сні залишався воїном і спав дуже чуйно. А тому в якийсь момент я раптом виявила, що його очі відкриті, а уважний погляд вивчає мене.

- Ель, - сказав він тоді, - чому ти не спиш? Болить щось?

- Ні, - я посміхнулася і ковзнула в його обійми, - просто не можу намилуватися тобою.

Він пирхнув:

- Теж мені, знайшла красеня.

Підвівшись на ліктях, я скорчила сердиту пику:

- Так, не зрозуміла, що за наїзд? Хочеш сказати, мій коханий чоловік - потвора?

- Потворою себе не вважаю, - мій принц спохмурнів, - а й сліпому видно, що я далеко не красень. Ось Еріонар ...

Я закрила йому рот долонею і з почуттям вимовила:

- Айре, я прожила на Землі багато життів. Там немає магії, а людський вік коротший, ніж у верів, але люди дуже мудрі. Знаєш, як вони кажуть: краса в очах того, хто дивиться. Ти для мене найрозумніший, найсильніший, найсміливіший, найкрасивіший і найкоханіший чоловік на всьому світі. Я вирву язика кожному, хто скаже, що це не так.

Напевно, в моєму обличчі щось відбилося, тому що Айренір моментально став серйозним. Він з хвилину мовчки дивився на мене, потім м'яко прибрав мою руку з губ і сказав:

- Я тебе зрозумів, Ель, але дай мені обіцянку ... Дай обіцянку, що почуття до мене не стануть для тебе завадою.

- Про що ти? - тепер уже я насупилася.

- Ні про що. Просто пообіцяй, що не будеш чіплятися за них, коли... прийде час.

Мені не сподобалися його слова. Я не хотіла на них відповідати. Так що просто посміхнулася, занурила пальці в його жорстку чуприну, потім нагнулася і припала до губ глибоким поцілунком.

Чи треба казати, що ми не спали майже до світанку? Мій темний принц кохав мене так ніжно і так довго, немов в останній раз. А потім виявилося, що це і справді був наш останній раз...

Чи знав Айренір про це? Може, боги попередили його, щоб не втрачав найменшої нагоди та прожив решту днів так, щоб перед смертю не шкодувати про бездарно витрачений час? Цього я ніколи не дізнаюся.

Втім, чому «ніколи»?

Я торкаюся рукою кришталевої кришки, веду, окреслюючи губи Айреніра. Губи, які мені до болю хочеться цілувати.

Мій принц лежить в стазисі. Час над ним не владний. Магія зберегла його тілесну оболонку, але не змогла врятувати життя. А я можу ... Якщо зможу приборкати власну магію, відновити баланс між світлою і темною силами, та приручити свого діамантового фенікса.

А останне найважче. Перший бій я вже програла.

Зараз мій фенікс в діамантовому яйці - Арісмілінклі. Це яйце, як і належить вихованим діамантовим яйцям, лежить в золотавому футлярі, оздобленому коштовним камінням, футляр сховано в скриню, а скриня закрита в скарбниці замку Блискавок. І мене туди не пускають після того, як я по дурості взяла Арісмілінкль в руки.

Всього лише хотіла ближче розглянути, а фенікс тільки цього і чекав. Пам'ятаю, як мене спочатку обпекло до самого серця, а потім пронизало смертельним холодом. Руки затремтіли, безглузде яйце випало і тріснуло мене по нозі. Я ж від болю і несподіванки зойкнула, а потім, змахнувши руками, почала падати вниз обличчям. Подумки вже уявила, як пристрасно цілуюся з мармуровою підлогою, але на мій подив підлога почала віддалятися, а я все падала, падала, нагадуючи собі Алісу, яка пірнула в кролячу нору.

Зрештою, отямилася на канапі. Поруч клопоталися перелякані гурії, а в куточку стояв похмурий Еріонар і дивився на мене як на злочинницю.

- Ти намагалася себе вбити?

Від такого припущення в мене навіть волосся стало дибки.

- Вбити? - я витріщилась на нього - Та ні, я давно передумала помирати. Але хочу повернути свої сили.

Він важко зітхнув:

- Так ти їх ніколи не повернеш. Сутність фенікса дуже сильна, а твоя душа ослаблена важкою втратою. Я сховаю Арісмілінкль, щоб у тебе більше не виникало дурних бажань.

- Що? Ні!

Я схопилася з канапи, але мене зненацька охопила така слабкість, що довелося впасти назад.

- Тобі пощастило, що воно в тебе випало з рук, - прокоментував Повелитель мій стогін. - Інакше могла б не вижити.

Після того випадку мій фенікс опинився за сімома замками й підібратися до нього зараз немає ніякої можливості.