12

Закінчивши з Еовен, я відчула, як мої сили стрімко згасають і впала б на підлогу, якби мене не підхопив один з охоронців. Нехай я й не витрачала власний резерв, а всього лише передавала й направляла магічну енергію, це все одно було жахливо виснажливим заняттям. Я відчувала себе, як дріт, у якого від сильної напруги задимілася ізоляція: ще трохи — і повністю згорю. Мені ще не доводилося працювати так тяжко, але тепер я знала, що й у мене є межа.

— З вами все гаразд, Найсвітліша? — занервували маги та служниці.

— Зараз минеться.

Мене посадили на сусіднє ліжко, яке, на щастя, було порожнім. Кілька хвилин спокою мені, вочевидь, не зашкодять.

Мені було моторошно від того, що я не знала, що відбувається зовні. Довелося умовити Іллієра повернутися у фортецю й дізнатися, як там справи. Бачачи, як збільшується кількість поранених, яких приносять згори, я з кожною хвилиною все більше впадала у відчай. Уявляла, що ось-ось у цей маленький світ із лютим гарчанням увірвуться орки, і я на власні очі побачу їхні вищирені ікла та відчую пекучу ненависть.

Мені ще не доводилося бачити цих чудовиськ у плоті, але на картинках у підручниках із рас вони зображувалися як двометрові гіганти з гіпертрофованими м’язами, у пов’язках на стегнах зі шкір і з намистами з іклів.

Як ці істоти, що зупинилися в розвитку на рівні кам’яного віку, зуміли напасти на добре укріплену фортецю, та ще й завдати такої шкоди її захисникам?! Ні, тут не обійшлося без могутнього покровителя або союзника. Відразу, чомусь, згадався гордовитий і цинічний герцог Анторійський. З нього сталося б влаштувати подібне, якщо вже не побоявся замахнутися на самих асурів! До речі, Айренір так і не розповів, як його батько й рада сприйняли новину, що їхній сюзерен ледь не постраждав від руки ельфа.

Хтось упхнув мені до рук склянку цілющого відвару. Я випила його великими ковтками, навіть не встигнувши відчути смак. Тепер зрозуміло, чому маги так обережно витрачають свої сили. Варто тільки виснажити резерв більше, ніж слід — і колишній цілитель сам опиниться в ролі хворого.

— Як ви себе почуваєте, Найсвітліша? — до мене схилився стривожений Ердвейн. — Не варто так переоцінювати свої сили. Якщо з вами щось станеться, Його Високість із нас живцем шкуру здере.

— Мені вже краще, — прохрипіла, відновлюючи дихання.

Я виповзла з-за ширми, похитуючись і чіпляючись за руку охоронця. Саме у цю мить крізь портал заносили нових поранених. Серед них я помітила тих, що прибули з нами з палацу. У мене всередині все похололо. Як божевільна, я рвонула в їхній бік, забувши, що сама ледве тримаюся на ногах. Моє серце стиснулося від думки, що серед них я можу знайти Айреніра.

— Що там відбувається?! — я майже налетіла на Іллієра, побачивши його серед тих, хто ніс на собі солдатів, що стікали кров’ю.

— Хотів би я знати, — прохрипів він, укладаючи на вільні матраци тіла двох чоловіків. — Ці сволоти лізуть і лізуть! Їх там ціла орда, і в них якийсь дивний захист. Наша магія не діє! Усі заклинання повертаються назад у того, хто їх послав. Його Високість наказали прибрати зі стін бойових магів, вони й так ледве живі після такого рикошету. Захисники стежать, щоб орки не змогли зробити підкоп, інакше просто підірвуть стіни до рахтової матері. Їх же там як сарани!

З цієї плутаної, повної прокльонів промови, я зрозуміла лише одне: штурм фортеці в самому розпалі, і темні вже програють!

Тільки мене це не влаштовує. Я мушу потрапити на стіни до захисників. Навіщо? Дідько його знає, але відчуваю, що повинна!

***

У мене був вибір: залишитися тут і допомагати пораненим — або піднятися на поверхню і спробувати бути корисною там. У ту мить мені й на думку не спало, що я не бойовий маг і не зможу завдати шкоди живим істотам, навіть таким, як орки, якщо тільки небезпека не загрожуватиме мені самій або моїм близьким. Серце рвалося геть із цього царства крові, горя і сліз, я задихалася серед поранених, що вмирали, жінок, що ридали, і переляканих дітей. Мені терміново був потрібен ковток свіжого повітря.

Спробувала створити стихійний портал… Хороша була спроба, але марна. Ці дроу справжні параноїки! Щось підказує, що в них не тільки палаци, а і взагалі всі підземні володіння охороняються так, що ні увійти, ні вийти неможливо інакше, як через офіційні портали! Отже, потрібно, щоб мене провели.

— Ердвей, — я обернулася до охоронця, який тінню слідував за мною, — ти можеш вивести мене на поверхню?

— Навіщо вам це, Найсвітліша?

— Я хочу дізнатися, як там Його Високість…

Дроу насупився, мабуть, моє прохання не викликало в нього захвату.

— Це може бути небезпечно, — нарешті, сказав він, — я не можу ризикувати вами.

— А якщо я накажу?

— Я підкоряюся тільки Його Високості. І в мене один наказ: охороняти вас навіть від самої себе.

Оце так! Виявляється, навіть моя охорона мені не підкоряється! Та за кого вони мене мають?!

— Ердвей, — почала я солодким тоном, — ти ж розумієш: якщо я захочу звідси вийти, мене ніщо не зупинить? Так навіщо все ускладнювати? Проведи мене на поверхню, я тільки одним оком гляну — і все. Ну, будь ласка!

Він нагородив мене сердитим поглядом і твердо відповів:

— Ні!

Я насупилася, розмірковуючи, що робити далі. Сили ще не відновилися, але відвар уже почав діяти, поступово повертаючи гнучкість м’язам і ясність розуму. Я вирішила повернутися до Еовен, перевірити, як там вона, а дорогою зупинила кров і затягнула рани кільком пораненим, які постраждали найбільше. Це нескладно зробити, володіючи темною магією — її в підземеллі вдосталь. А ось відновити життєві сили та ауру я цим чоловікам уже не могла: занадто багато зла коїться зараз над нами, занадто багато ненависті, смерті і крові, для того, щоб можна було закликати світлі сили.

Я помітила, як нервують мої охоронці. Чоловіки! Вони місця собі не знаходять від того, що їхні товариші зараз б’ються й гинуть, а вони змушені сидіти тут, у підземеллі, виконуючи роль квочок! Дивлячись на їхні стиснуті щелепи та похмурі погляди, у мене почав вимальовуватися план дій.