11

На майданчику нас зустрічали кілька дроу на чолі із сотником. Той відрізнявся від інших фіолетовим плащем, на якому сяяв срібний герб Тор-на-Дун.

Тут було холодно. Поки Айренір з’ясовував останні новини, я натягнула капор і сховала в муфту змерзлі руки. Але ось прибулі з нами солдати потягнулися вниз по сходах слідом за своїм командиром. Поруч зі мною залишилася лише моя охорона та Айренір.

Принц стояв так близько, що я відчувала тепло, яке від нього надходило. Йому дуже пасував чорний військовий мундир зі срібними галунами та накинутий на одне плече чорний плащ. На плащі виднівся герб роду Ден’Еррайн: криваво-червоний ромб, всередині якого, попираючи землю, став на задні лапи срібний грифон, а по периметру в’ються темно-ельфійські руни: «Argren derra nuwera» — «Творю долю своїми руками».

— Я заберу магів на стіни, — промовив Айренір, владно беручи мене за підборіддя й зазираючи в очі, — а ти зі своєю охороною сховаєшся в підземеллі. Там багато поранених і потрібна твоя допомога. Мені розповіли, що твоя протеже теж постраждала.

— Хто? — не зрозуміла я, намагаючись ухилитися від його дотиків.

— Еовен, моя нова родичка з твоєї легкої руки, — усміхнувся він і, різко нахилившись, чмокнув мене в кінчик носа.

Від несподіванки я мало не впала, але він утримав мене твердою рукою.

— Що з нею? — захвилювалася я. — Вона поранена?

— Рігнар нічого точно не знає. Сказав лише, що всі жінки, діти та важко поранені сховалися в підземних схронах, а дружині Мерільєна потрібен цілитель. Ердвей, — звернувся він до одного з моєї охорони, — ти ж служив у Рохі?

— Так, Ваша Високосте, — той аж каблуками клацнув зі старанності.

— Проведіть мою дружину до нижніх поверхів і пам’ятайте: ви відповідаєте за неї головою і власним посмертям!

Мене охопила тривога. Спускаючись вузькими кам’яними сходами слідом за своїм провожатим, я озирнулася на Айреніра.

Він стояв на верхній сходинці та не зводив із мене очей. Холодне ранкове світло, що проникало крізь вузькі бійниці, освітлювало його сріблясте волосся, немов німб. Темний плащ приховував обриси фігури, надаючи принцу демонічного вигляду. Але не це лякало мене.

Я раптом зрозуміла, що боюся розлучитися з ним. Немов невидимі нитки простяглися від мене до цього дроу і зв’язали так міцно, що ніяка відстань не зможе розірвати цей зв’язок. 

Ну все, приїхали! Тільки стокгольмського синдрому не вистачає для повного щастя. Ну-бо, Елі, отямся. Це ворог! Викрадач! Він не вартий твого кохання!

Я заплющилася до болю в очах, потерла повіки, сподіваючись відігнати ману, і сміливо зробила крок слідом за охороною.

За спиною пролунав тихий сміх Айреніра. Моє серце на мить стиснулося, пропускаючи удар.

***

У підземеллях фортеці нас зустріло справжнє маленьке місто.

Багато людей помилково вважають, що підземні міста дроу є сукупністю печер і їхніх відгалужень, але це не так. З допомогою магії та працьовитих дварфів, темні примудряються створювати в надрах скель гігантські порожнини, здатні вмістити міста на кілька тисяч жителів. Склепіння цих порожнин такі високі, що губляться з поля зору, вентиляційні колодязі, що ведуть на поверхню, ретельно замасковані, а увійти в таке місто можна тільки крізь портал, що ретельно охороняється.

Але тут, у Рохі, вхід у підземну частину лежав через таємний хід.

Сходи з верхівки донжона, немов гігантський коловорот, вгризалися в землю, ведучи нас усе нижче й нижче в глибини скель. Спуск був дуже довгим, я навіть почала хвилюватися, що він нескінченний.

Але ось, нарешті, ми завмерли в глухому куті біля стіни, що повністю зливалася зі скельною породою. Всю дорогу над нами летіла блискуча куля, розміром із бейсбольний м’ячик, створена Ердвеєм. Зараз вона завмерла над цією стіною, висвітлюючи ледь помітні лінії темних рун.

— Тут вхід, — сказав дроу, — але він охороняється древніми духами. Не лякайтеся, вони читають душі й не пропустять ворога. Просто покладіть долоні на ці руни. Ось так.

З цими словами Ердвей доторкнувся долонями двох чітко позначених рун на відстані пів метра одна від одної. І простір між ними заколихався, перетворюючись із цільного каменю в темну субстанцію, схожу на туман. Цей туман потік по руках чоловіка, перемістився на плечі, огортаючи його цілком, і раптом повністю поглинув, після чого стіна знову стала твердою й непорушною.

— Я піду наступним, Найсвітліша, — сказав один з охоронців, що залишилися, — потім ви, а Різен і Іллієр слідом за вами?

Невже мій страх такий помітний? У Зарраґбані я не відчувала нападів клаустрофобії, але тут, в обмеженому просторі гвинтових сходів, я раптом відчула себе в пастці.

— Гаразд, Агрейне, — погодилася я, намагаючись впоратися з нападом паніки.

Він ступив до стіни, повторюючи рухи Ердвея, і за мить уже зник у магічному тумані.

Намагаючись приховати тремтіння, що раз у раз пробігало моїм тілом, я нерішуче наблизилася до магічного проходу й повторила процедуру. Дивно було відчувати, як твердь під моїми руками перетворюється у в’язкий кисіль, засмоктує мене, немов хиткий пісок або болотна трясовина. Цей дивний темний туман майже не відчувався на шкірі, але сила тяжіння була досить відчутною. Здавалося, мене всмоктує в гігантський пилотяг. Не витримавши, я ганебно замружилася.

— Ніро, усе вже позаду, — пролунав над вухом знайомий голос.

Я здригнулася й розплющила очі, з подивом оглянула місце, у якому опинилася. Поруч зі мною стояли охоронці, а навколо снувала купа народу.

Ми потрапили в просторе приміщення, вирубане під скелею. На підлозі, прямо на кам’яних плитах, стояли, лежали, сиділи в різних позах перелякані жінки та діти. Серед них я помітила не тільки дроу, але і дварфів, а звідкись збоку доносилися тихі стогони.

Навіть тут, під багатотонним шаром землі, було чути приглушені відстанню звуки бою. Нещодавно я ставила собі питання, а чи є в цьому світі вогнепальна зброя? Тепер я точно знала, що вона є, тому що грім канонади неможливо сплутати з чимось іншим.