Розділ 2. Принцеса королівства Дрімленд
Еміль вийшов із приймальні супроводжуваний обуреним поглядом симпатичної колеги з красивим ім'ям Поліна. Раніше він її не бачив — напевно, новенька. Прийнята на роботу за його відсутності. Еміля потішило, як вона сердиться. Громи і блискавки, які вона метала своїми зеленими очиськами, були адресовані йому, ясна річ, не через порушення заборони користуватися мобільними, а через безцеремонність, з якою Еміль роздивлявся її. Мабуть, дійсно було не зовсім етично так відверто витріщатися на дівчину. Але що він міг вдіяти? Ситуація змусила — бабуся зателефонувала як завжди не вчасно. Саме тоді, коли він знаходився в приймальні в очікуванні важливих документів.
— Ба, я на роботі, — відразу попередив Еміль.
— Довго не відволікатиму. Я буквально на хвилинку.
Здогадувався він, про що піде мова.
— Ти повинен приїхати. Хочу тебе з деким познайомити, — змовницьки виклала вона.
Ну от. Побоювання підтвердилися. Бабуся знайшла нову кандидатку на руку і серце онука. Яку за рахунком?
— Ба, ти знову за своє? — закотив очі Еміль.
Він не відчував дискомфорту говорити про особисте в присутності колеги, яка сиділа в сусідньому кріслі, втупивши погляд в рекламні буклети. Вона все одно не зрозуміє ані слова. Ніхто не зрозуміє. У цьому в Еміля була велика перевага.
— Вона красива, вихована, розумна, з хорошої сім'ї… — бабуся почала перераховувати достоїнства своєї протеже, які Еміль успішно пропускав повз вуха.
Він трепетно ставився до бабусі. Фрея-бі-Вернандіна була владною, манірною і суворою з усіма, крім онука. Вона виростила його, замінила матір. Він любив її настільки, що пробачав ці постійні спроби влаштувати його особисте життя. Але зараз у нього була серйозна справа, яка потребує часу і зусиль. Він поставив перед собою мету, досягнення якої вважав принципово важливим. Тому не міг дозволити собі зриватися по кожному дзвінку бабусі.
— …ввічлива, начитана, освічена, витончена… — з ентузіазмом продовжувала вона.
— Ба, от скажи, чому ти хочеш, щоб твого онука окільцювали в такому непідходящому для сімейного життя віці? — перебив Еміль із посмішкою.
— Непідходящому? — обурилася бабуся. — У мене в твої тридцять уже були син і відповідальна робота.
Еміль знав, що після цього аргументу в хід піде ще й маленький шантаж.
— І не забувай, у мене поважний вік, — з удаваною трагічністю зітхнула бабуся. — А я ще хочу встигнути правнуків побавити.
І контрольний у голову:
— І до того ж я за тебе хвилююся. Ти бозна де. Один! Щоб чоловік не наробив дурниць, поруч із ним повинна знаходитися розумна жінка. Тому, якщо не хочеш, щоб у мене від переживань стався інфаркт, приїжджай.
Еміль іронічно похитав головою. Ніби бабуся могла бачити. Він пробачив їй навіть цей відвертий шантаж. Але йому дійсно найближчим часом треба було зосередитися на проекті, який задумав.
— Я ж тобі розповідав, наскільки важлива у мене зараз робота.
— Важлива робота у тебе тут, вдома. Та й я не багато про що прошу, — не вгамовувалася бабуся. — Приїжджай всього на тиждень. Познайомишся з Кларисою — і можеш повертатися до своїх важливих справ.
— Клариса? — посміхнувся Еміль. — Дякую, що хоч не Тпруліна.
Так звали попередню кандидатку на руку і серце.
— Ба, коли ти заспокоїшся, вірніше, залишиш у спокої мене? — поставив він риторичне запитання.
Відповіді не очікував, але вона прозвучала:
— Як тільки у тебе з'явиться наречена.
— У мене вже є наречена, — вирвалося мимоволі.
— Як це? — здивувалася бабуся.
Секундна пауза. І потім каверзне питання:
— Кого ти намагаєшся обдурити?
— У мене дійсно є наречена, — незворушно сказав Еміль.
Якщо бабусі спокійніше від усвідомлення, що поруч із онуком є дівчина, то чому б не вдатися до маленької брехні?
— А чому ж ти раніше про неї не розповідав?
— Якраз збирався.
— Ну і як її звуть? — бабуся продовжувала підозрювати Еміля в лукавстві, тому в голосі відчувалася недовіра.
Зволікати не можна. Щоб брехня виглядала правдоподібно, відповідати потрібно швидко і невимушено. Погляд ковзнув на бейджик дівчини, що сидить поруч. І Еміль одразу ж видав:
— Поліна.
— Ні, ти явно мені брешеш. Як вона виглядає?
У разі необхідності Еміль вмів віртуозно брехати. Але з бабусею цей номер проходив не завжди. Адже він виріс на її очах. Знала вона, як відрізнити, коли він говорить правду, а коли лукавить. Тому вирішив нічого не вигадувати (будь-яка пауза може видати), а просто почав описувати дівчину, що сиділа поруч:
— М-м-м… — театрально видав він. — Вона симпатична. Правильні риси обличчя. Темне хвилясте волосся до плечей. Крихітна родимка на лівій щоці. Зелені очі. Допитливий погляд.
Еміль залишився задоволений тим, наскільки докладним і реалістичним вийшов портрет. Бабуся не перебивала — явно повірила у версію з нареченою. Натхненний успіхом, продовжив.
— Любить усе блакитне. Блакитні кофтинки, блакитні туфлі, блакитні джинси, — перерахував усі деталі одягу дівчини. А що він іще міг розповісти про незнайомку?
— Почекай, — перебила бабуся. — Джинси — це що? Такі сині протерті до дірок штани, які були на тобі минулого разу?
— Ну, не зовсім до дірок, — посміхнувся Еміль. Це бабуся ще не бачила останній писк місцевої моди — джинси, заліплені штучним брудом.
— Твоя наречена любить діряві штани? — насторожено перепитала бабуся. — А вона взагалі хто? Сподіваюся, принцеса?
— Ну, звісно, принцеса, — запевнив Еміль.
— І як же називається її королівство? — скептично прицмокнула бабуся. Здається, знову стала підозрювати, що онук намагається її обдурити.
Як-як? Еміль судорожно почав згадувати назви королівств, які ще залишилися на Землі. Але, як на зло, на думку нічого не спадало. Монако, начебто, або Ліхтенштейн? Хоча яка різниця? Бабуся все одно не знає жодного. Він подивився на рекламний проспект, який тримала в руках колега, і рівним голосом прочитав перше-ліпше слово: