Частина 3. Глава 12. Епілог. Наступний Миколай

Остап простояв у церкві до кінця вінчання.

Біля дверей. Біля діда Николи, який так і не поставив трембіту на підлогу, а тримав її, як дрючок, на всяк випадок. У темній куртці, з шапкою в руках. Він просив пробачення довго, плутаючись у словах, як Ірод у вертепі. У баби Параски. У Богдана. У мене. У села.

Баба вислухала його мовчки. Тоді сказала:

— Гість у хаті — Бог у хаті. А в церкві тим паче. Стань отам, коло Николи. Хай Бог на тебе дивиться. Може, щось побачить.

І він став.

А коли отець Василь повів нас тричі навколо аналоя, і Юрко ніс над нами вінець, і Ганя ридала в третій рушник, бо перші два вже промокли, я побачила, що Остап теж плаче. Тихо. Відвернувшись до стіни. І дід Никола, не дивлячись на нього, простягнув йому свою флягу.

Більше я його не бачила.

Аудит тривав три місяці. Остап не опирався. Сам приніс усе листування з «Фортісом». Вийшов із ради, продав свою частку акцій компанії і віддав половину грошей на лікарню в Ірпені. Кажуть, тепер він у Львові, працює в невеликій фірмі, що будує дитячі садки. Кажуть, у нього в кабінеті нема жодного дзеркала.

На Великдень він надіслав бабі листівку. Без підпису. Тільки малюнок: смерека над потоком.

Баба поставила її на мисник. Поруч із французьким кремом з ікрою, яким Ганя досі мастить корові вим'я.

* * *

Минув рік.

Я пишу це шостого грудня. На Миколая. У світлиці бабиної хати, на синій скрині з білими птахами, біля вікна, на підвіконні якого стоїть червона герань. Відросток маминої. Відросток Марійчиної. Баба цієї весни пересадила її знову, і тепер у нас дві герані: одна тут, друга в Києві, на моєму підвіконні на двадцять третьому поверсі.

Так. На двадцять третьому.

Я не звільнилася. Тобто звільнилася, бо Богдан мою заяву підписав. Сказав, що порядок є порядок. А наступного дня Куликов підписав наказ про моє призначення. Керівниця нового напряму компанії. «Карпатські громади». Ми не будуємо курортів. Ми відновлюємо старі хати. Школи. Садиби. Мости. У Сокільському, у Ворохті, у Криворівні, у Яблуниці. Наш перший проєкт — блакитна хата на тому березі потоку, між двох яблунь. Моя дитяча хата. Тепер там музей. Гуцульської пісні. Я сама записую до нього бабусь по селах. Із диктофоном, як у студентських експедиціях. Баба Параска заспівала мені сорок дві колядки. Дід Никола — сімнадцять трембітних мелодій. Ганя — триста шістнадцять пліток, але я їх не записувала.

Мій стіл тепер стоїть не перед його дверима. Поруч із його столом. У тому самому скляному кабінеті. Ми розвернули столи так, щоб обидва дивилися у вікно. На Дніпро. На мости.

Він тепер дивиться у вікно.

Щоранку о восьмій я ставлю на край його столу білу чашку без напису. Кава в ній з двома ложками цукру. І з корицею. Забагато кориці.

Він щоразу каже «дякую».

Я щоразу не можу до цього звикнути.

* * *

Аванс я повернула.

Сто тисяч. Він казав, що не треба. Що це абсурд. Що ми одружені і в нас спільний бюджет. Я сказала, що пункт дев'ятий підписано моєю рукою і я зобов'язалася. Він сказав, що договір нікчемний, бо побував у вирі. Я сказала, що бувати у вирі для договору не підстава для нікчемності, і що я, між іншим, вісім місяців читала за нього додатки.

Він здався.

Я переказувала йому по п'ять тисяч щомісяця. З приміткою: «Аванс. Частина перша». «Аванс. Частина друга». У жовтні була «Частина двадцята». Остання.

А в листопаді я дізналася, що він не витратив жодної гривні. Що всі двадцять переказів він складав на окремий рахунок. На ім'я Лізи. «На навчання». Бо Ліза навесні закінчує одинадцятий клас і вступає на акторський у Карпенка-Карого, і вже пройшла творчий конкурс на підготовчих курсах так, що викладачка плакала.

Ми посварилися. Уперше за рік. Гучно, на весь двадцять третій поверх. Пані Віра потім розповідала, що вперше бачила, щоб Богдан Андрійович програв суперечку.

Я теж уперше бачила.

* * *

Ліза приїхала вчора. На автобусі з Франківська, бо машиною їхати з нами відмовилася: «Ви весь час тримаєтеся за руки, а водій має тримати кермо».

У неї тепер триста двадцять тисяч підписників. Половина з них прийшла після Йордані. Після того відео, де чоловік у білій сорочці пірнає в ополонку під смерекою, а руда дівчина біжить по кризі й гукає так, що гори повертають луну. Ліза ніколи не виклала його повністю. Тільки останні десять секунд. Рука з води. Бляшанка над головою.

Підпис: «Так, той самий. Так, удруге. Ні, я не плачу. Це Йордань».

Двадцять три мільйони переглядів.

Її ліцей тепер пишається нею. Директорка запросила Лізу виступити на випускному в молодших класах із промовою «про силу правди в соціальних мережах». Ліза прийшла з бабиною прядкою як штативом. Директорка не зрозуміла. Ліза пояснила. Директорка заплакала.

Бузкове пасмо Ліза відростила й зрізала. Тепер у неї мідне. «Сімейне», каже вона.

* * *

Баба Параска живе.

Їй вісімдесят п'ять. Вона доїть корову, хоч лікар Гордійчук щоразу, як приїздить, хапається за голову. Пряде. Пече хліб у діжі із закваскою, «старшою за тебе». Ходить до церкви. Сварить діда Николу за трембіту о шостій ранку, а тоді виносить йому чай.

Щонеділі о дев'ятій вечора Богдан дзвонить їй.

Вона бере трубку після першого гудка.

Він рахує. Він досі рахує. Але тепер рахувати нема чого. Один гудок. Завжди один.

* * *

Сокільська полонина тепер заповідна.

Двадцять гектарів. Ліс, полонина, береги потоку від мосту до водоспаду. Документи підписали в обласній раді у квітні. На урочистості дід Никола трембітав так, що голова облради впустив ручку.

Червоні мітки на смерекових стовбурах, ті, що ставили люди з приладами, дід Никола стер усі до одної. Сам. За літо. Ходив лісом із відром мильної води й щіткою. Казав, що смерекам соромно з тими мітками ходити, як людям із татуюванням на лобі.

Стара колиба на полонині стоїть, як стояла. Ми її підлатали. Новий дах із драниці, нові двері. Але старий кілок на стіні лишили. На ньому висить вовняна шапка. Колись червона. З діркою на маківці. Та, що дід Никола знайшов на смереці над потоком.