Частина 3. Глава 11. Обіцянка, яку я виконаю

Я не відчував холоду.

Це найдивніше. Я лежав на снігу в мокрій сорочці, що вже бралася кригою, з мокрим волоссям, що замерзало бурульками, і не відчував нічого, крім її рук.

Вона тримала моє обличчя. Обома долонями. Як на вечорницях. Як під смерекою двадцять четвертого.

— Дурний, — казала вона. — Дурний. Дурний.

І плакала. Сльози падали мені на обличчя, гарячі, і тут-таки холонули.

— Я казав тобі «дурна», — прохрипів я. Зуби стукотіли так, що слова виходили по шматочку. — Двадцять років тому. Тепер твоя черга.

Вона засміялася крізь сльози. І знову заплакала.

Хтось накинув на мене кожух. Юрко. Хтось інший замотав мені голову хусткою. Великою, вовняною, з червоними трояндами. Бабиною. Хтось тицьнув мені до губ алюмінієву флягу в повсті, і в горло потекло пекуче, сливове, з присмаком диму.

— Пий, — сказав дід Никола. — Пий, Ярема. Бо як не вип'єш, то я тебе знову трембітати буду, а в мене вже губи не ті.

Я пив.

Бляшанку я не відпускав. Вона була притиснута до грудей лівою рукою, і пальці на ній задубіли так, що я не міг їх розтиснути, навіть якби захотів.

Я не хотів.

* * *

Кришку я відкрив на березі. На санях, біля баби, загорнутий у два кожухи й хустку з трояндами. Пальці не слухалися. Мира відкрила її за мене.

Кришка відскочила легко. Іржа ще на Святвечір прикипіла, але тепер, після води, відпустила.

Усередині було мокро. Але все було там.

Білий камінець із рожевою жилкою. Шишка, розбухла від води. Дерев'яний ґудзик-сонечко. Червона рукавичка. Мокра, важка, ще червоніша, ніж була.

А поверх неї аркуш. Складений учетверо. Знайомий. Я впізнав його з першого погляду. Папір, на якому я вперше побачив її підпис, п'ятого грудня, у своєму кабінеті. Кривий, з довгим хвостом у «Б».

Договір.

Вода просочилася крізь згини. Чорнило попливло. Але не все.

Я розгорнув. Обережно. Двома пальцями. Як записку зі Святвечора. Як крило метелика.

Остання сторінка. Пункт сьомий, друкований. Пункт восьмий, мій, кривий, нічний.

А нижче — пункт дев'ятий.

Її рукою. Розмитою, синьою від води. Але я прочитав. Кожне слово. Як читають додаток, від якого залежить усе.

«Пункт 9 (останній). 04.01. Виконавець розриває цей договір відповідно до пункту 7. Причина: виникнення романтичних почуттів з боку Виконавця. Почуття виникли не в грудні. Вони виникли у січні, дев'ятнадцять років тому, під смерекою над потоком Сокільчик, коли Виконавцю було сім років, і відтоді не минали...»

Я читав і не дихав.

Тоді підвів очі.

Вона стояла біля саней. На снігу. Біла, як той сніг. З червоними від плачу очима. Без шапки, бо шапку з помпоном вона загубила десь на кризі, коли бігла. Руде волосся горіло на сонці мідним.

— Ти кинула це в потік, — сказав я.

— Так.

— Щоб я ніколи не прочитав.

— Так.

— Чому?

Вона мовчала. Тоді знизала плечима. Безпорадно. Як дитина.

— Бо смерека мала пам'ятати, — сказала вона. — А ти — ні. Так тобі було б легше.

Я дивився на неї.

Позаду неї стояло все село. Двісті сорок три людини. Ганя з рушником біля рота. Ліза з телефоном, який, слава Богу, нарешті не знімав, а просто висів у неї в руці. Отець Василь у золотих ризах. Дід Никола з флягою. Юрко, мокрий до ліктів. Михась. Докія.

Баба поруч на санях. Мовчки.

— Миро, — сказав я. — Мені ніколи не буде легше без тебе.

* * *

Я хотів спитати там. Одразу. На санях, мокрий, у бабиній хустці.

Я не спитав.

Бо сьогодні було шосте січня. А договір діяв «по 06 січня включно». Так було написано. Друкованими літерами, на першій сторінці. Я сам складав той пункт.

До півночі я ще був Замовником. А вона — Виконавцем. Хоч вона й розірвала договір пунктом дев'ятим. Хоч він і лежав у мене в руках, мокрий, із розмитим чорнилом. Юридично...

Я засміявся. Уголос. Мокрий, на санях, у хустці з трояндами. Я думав про юридичні формули. Про «з моменту набуття чинності».

— Що? — спитала вона.

— Я обіцяв тобі, — сказав я. — Під смерекою, двадцять четвертого. Що сьомого договору вже не буде. І тоді я спитаю тебе знову. Без пунктів.

Вона дивилася на мене.

— До сьомого ще чотирнадцять годин, — сказав я.

— Ти рахуєш, — сказала вона.

— Рахую.

— Даньку! — Баба з саней ляснула мене по коліну. — Ти здурів? Чотирнадцять годин! Я вісімдесят чотири роки на світі, у мене серце хворе! Я можу й не дотягнути!

— Дотягнете, бабо, — сказав я. — Ви ж Ярема. Ярем у нас усі доходять.

Баба відкрила рота. Закрила. Тоді подивилася на Миру. І вони обидві засміялися, однаково, одна вище, друга нижче.

* * *

Вони відігрівали мене до обіду.

Баба загнала мене на лежанку на печі, на ту саму, розписану червоними квітами й синіми птахами, де я спав малим, коли хворів. Ганя наливала мені чай із малиною, липою й чимось смолистим, кухоль за кухлем. Дід Никола сидів на ослінчику біля печі й підливав у чай палинки, «бо малина без палинки — то компот». Ліза сиділа на лаві й розповідала всім, кому треба й не треба, як вона знімала відео з ґанку і як три дні мовчала, «щоб доробити справу».

— Яку справу? — спитав Юрко.

— Щоб він пірнув, — сказала Ліза. — Я ж знала, що він пірне. Він же Ярема. А вони всі дурні. Баба Параска сказала.

— Я казала «уперті», — сказала баба зі свого ліжка.

— Це синоніми, — сказала Ліза.

Мира сиділа на краю лежанки. Тримала мою руку. Ліву. Зі шрамом від плеча до ліктя. Мовчала.

Я заснув.

Уперше за дві доби.

* * *

Коли я прокинувся, за вікном було темно.

На кухні горіла гасова лампа. Хата спала. Баба в своїй кімнаті. Ганя пішла додому. Ліза, мабуть, на скрині. Годинник із гирями показував двадцять три сорок.

Мири на кухні не було.

Я зліз із лежанки. Тіло боліло так, ніби мене переїхав «КамАЗ» Костюка разом із тралом. Я вдягнувся. Сухе. Хтось, мабуть, Ганя, висушив мою білу сорочку на жердині біля печі. Вона пахла димом і чебрецем.