Частина 3. Глава 10. Йордань

Михась чекав мене на автостанції у Верховині о сьомій сорок.

Я не просила. Я не дзвонила. Мій телефон помер ще в Києві, біля каси. Але коли я вийшла з автобуса, в темряву, у сніг, що сипав густо й косо, стара «Нива» вже стояла біля зупинки, з увімкненими фарами, і Михась сидів за кермом, і вуса в нього замерзли двома бурульками.

— Ліза сказала, — пояснив він, коли я сіла. — Що першим автобусом.

І більше нічого.

Ми їхали повільно. Хуртовина вщухала, але сніг ще падав, великими пластівцями, повільно, наче хтось нагорі струшував перину. Біля Кривого повороту Михась пригальмував.

На узбіччі, у заметі, біля зламаного стовпчика, стояла машина.

Чорна. Висока. З гірськими шинами. Засипана снігом по дах, з аварійкою, що ледь блимала крізь сніг, як серце, що от-от зупиниться.

У мене обірвалося всередині.

— Стій, — сказала я. — Михасю, стій!

Він став. Я вискочила з «Ниви» і побігла до машини, провалюючись у сніг по коліна. Протерла рукавом бокове скло.

Порожньо.

Ключі в замку запалювання. На пасажирському сидінні жовта папка. І біла чашка без напису.

Біла чашка.

Я стояла біля машини й дивилася на неї, і в мене тремтіли руки.

Михась підійшов ззаду. Подивився на машину. Тоді на сніг біля неї. Тоді вгору, на дорогу, що вела до села.

— Пішов, — сказав він. — Сліди. Ади. Вже засипало, але видно.

Я подивилася.

Ледь помітні ямки в снігу. Одна за одною. Вгору. Дванадцять кілометрів.

— Коли? — спитала я. — Михасю, коли він пішов?

Михась нахилився над слідом. Помацав його пальцем у рукавиці. Як мисливець.

— Години дві, — сказав він. — Може, більше.

* * *

Ми не наздогнали його.

Михась їхав по його слідах. Повільно, бо дорога була засипана, і «Нива» буксувала на кожному підйомі. Я дивилася у вікно, в біле, і шукала очима темну постать. Її не було. Сліди то з'являлися, то зникали під свіжим снігом. Тоді зникли зовсім.

— Він знає дорогу, — сказав Михась. — Він малим тут бігав. Дійде.

Я не відповіла.

Колись одна жінка пішла в гори в хуртовину. Хвора. І дійшла. А тоді, через три тижні...

Я стиснула руки в кулаки. Так, що нігті вп'ялися в долоні. В шрам.

* * *

У Сокільське ми в'їхали о восьмій п'ятдесят.

Сніг перестав. Небо над Чорногорою прояснилося, стало високим і синім, таким синім, що боліли очі. Сонце вийшло з-за гори, і все село раптом спалахнуло. Сніг на дахах, на смереках, на парканах заблищав, як цукор. Церква з трьома банями стояла біла, а бані її горіли золотом.

Біля церкви юрмилися люди.

Служба скінчилася. Двері церкви були відчинені навстіж, і з них виходили люди в кожухах, у вишитих хустках, з глиняними глечиками й пластиковими пляшками в руках. Попереду несли хоругви. Червоні, золоті, з вишитими образами. Діти з вертепу несли фанерну звізду. Дід Никола з трембітою на плечі йшов першим.

Хресний хід рушав до потоку.

— Баба там, — сказав Михась. — На санях. Ади.

Біля церковної огорожі стояли Юркові сані. Гнідко і Ласка, з червоними ременями й дзвіночками. На санях, на сіні, загорнута в два кожухи, сиділа баба Параска. Біла коса під чорною хусткою з трояндами. Поруч стояла Ганя. Поруч Ліза в рожевій куртці.

Я вискочила з «Ниви» ще до того, як вона зупинилася.

— Бабо!

Баба подивилася на мене. І всміхнулася.

Ліза кинулася до мене, обхопила, ледь не збила з ніг.

— Ти приїхала! Мир, ти приїхала!

— Він тут? — Я відсторонила її. — Лізо, він уже тут? Він прийшов?

Ліза перестала усміхатися.

— Хто?

— Богдан! Його машина на Кривому. Порожня. Він пішов пішки. Дві години тому. Лізо, він тут?!

Ліза дивилася на мене. Тоді на бабу. Тоді на дорогу, що спускалася з перевалу.

Порожню. Білу. Сліпучу.

— Ні, — сказала вона тихо.

* * *

Ганя заговорила першою.

Вона стояла біля саней, у пуховику, що не сходився, у квітчастій хустці. І дивилася на мене. Червона, з мокрими очима. Вона мовчала три дні. Три дні, які були для мене довшими за дев'ятнадцять років.

— Ну, — сказала Ганя. Голос у неї був хрипкий, наче вона забула, як ним користуватися. — Ну, слава Богу. Приїхала. А то я вже думала, що язик у мене всох. Три дні, людоньки. Три дні мовчала. Такого зі мною від похорону мого Мирона не було.

Вона обійняла мене. Пахла тістом, ладаном і морозом.

— Дурна ти, — сказала вона мені у вухо. — Дурна, як усі молоді. А ми всі дурні. Ми ж думали, що він тебе купив. А то ти його купила. За червону нитку.

Я засміялася. І заплакала. Одночасно.

— Юрко поїхав по нього, — сказала баба з саней. Спокійно. — Ще як ти з «Ниви» вилазила, я йому кивнула. Він верхи. На Гнідку. Знайде.

Я подивилася. Біля саней стояла тільки Ласка. Гнідка не було.

— Іди до води, дитино, — сказала баба. — Ми всі туди йдемо. І він туди прийде. Куди ж іще.

* * *

Ополонку вирубали під смерекою.

Там, де під самою кригою вода крутилася повільно, де була глибина. Вир. Хлопці з ватаги вирубали її ще звечора. Прямокутну, метр на два, з рівними краями. Вода в ній була чорна й прозора водночас, і над нею курилася пара.

А біля ополонки стояв хрест.

Із криги.

Вирізаний із цільної брили, у людський зріст, прозорий, як скло. Хтось пофарбував його буряковим квасом, і квас застиг у кризі червоними прожилками, як кров у венах. Сонце світило крізь нього, і на снігу навколо лежали червоні й рожеві відблиски, і здавалося, що хрест світиться зсередини.

Я знала цей звичай з книжок. Я ніколи не бачила його наживо.

Люди стали півколом біля ополонки. Сотня. Дві. Усе село. Хоругви. Глечики. Діти на плечах у батьків. Отець Василь у золотих ризах поверх синьої гірськолижної куртки, з хрестом у руці. Дід Никола з трембітою. Михась, Докія, Марта з донькою, близнята. Продавчиня Катерина. Двоє чоловіків у мисливських кожухах з рушницями. Гуцули стріляють на Йордань у небо, щоб злякати нечисть. Я знала це з книжок теж.