Частина 3. Глава 9. Богдан. Без контракту

Я бачив, як вона вийшла.

Поверх голів. Поверх сухого банкіра в окулярах, що тримав мене за лікоть і говорив про графік реструктуризації. Поверх Оленича, що тицяв пальцем у блокнот. Поверх Куликова, що вперше за тридцять років сміявся вголос і казав комусь у телефон: «Ти б бачив, Андрію. Ти б бачив свого сина».

Я бачив крізь матове скло, як вона стоїть біля свого столу з телефоном біля вуха. Як заплющує очі. Як застібає вишневу куртку. Як натягає шапку з помпоном.

Як іде до ліфта.

— Пане Яремо, — сказав банкір. — Нам потрібен ваш підпис на гарантійному листі. Сьогодні.

— Зараз.

— Пане Яремо, це важливо...

— Я сказав, зараз.

Я вивільнив лікоть і пішов до дверей. Мене хтось гукнув. Я не обернувся.

Приймальня була порожня. На її столі стояв кактус. Із рожевою брунькою на маківці. Восени я проходив повз цей кактус двічі на день, одинадцять кроків туди, одинадцять назад, і думав, що він штучний. Бо за вісім місяців він не змінився ні на голку.

Він зацвів.

У коридорі дзенькнув ліфт. Двері зачинилися. Цифри над ним побігли вниз. Двадцять два. Двадцять. П'ятнадцять.

Я натиснув кнопку виклику.

Другий ліфт стояв на першому поверсі. Він їхав до мене вічність. Я рахував. Тридцять дві секунди.

Коли я вибіг на вулицю, під дощ, на парковку, її вже не було.

Біля моєї машини стояла Ангеліна.

Під дощем, у сірому пальті, без парасольки. Мокре платинове волосся прилипло до щік. Вона курила. Я не знав, що вона курить. За два роки ні разу не бачив.

— Пішла, — сказала вона, побачивши мене. Не питала. Знала.

— Ти бачила куди?

— До метро. — Ангеліна кинула недопалок у калюжу. Він зашипів. — Бігом. Як від пожежі.

Я стояв поруч із нею. Дощ стікав мені за комір.

— Дякую, — сказав я. — За папку.

— Не дякуй. — Вона знизала плечима. — Я не для тебе. Я для себе. Мені майже тридцять, Богдане. Я три роки прожила з людиною, яка рахувала, скільки коштує моя усмішка на фото. Я хотіла хоч раз зробити щось, за що мені ніхто не заплатить.

Вона помовчала.

— Я тоді, три роки тому, чекала, що ти прийдеш, — сказала вона. — Після того, як я пішла. Що ти приїдеш до Остапа й виб'єш двері. А ти не приїхав. Навіть не подзвонив.

— Я знаю.

— А за нею ти поїдеш. — Це не було питання. — Через усю Україну. У хуртовину. Пішки, якщо доведеться.

— Так.

Ангеліна кивнула. Подивилася на мене довго. Тоді раптом усміхнулася, вперше щиро за весь час, що я її знав.

— Їдь, — сказала вона. — І цього разу не рахуй.

* * *

Охоронець Петро сказав, що вона пішла до метро. Пішки. Швидко. Що навіть не подивилася на нього.

Я подзвонив.

«Абонент поза зоною досяжності».

Я подзвонив ще раз. І ще. Дев'ять разів. Стільки, скільки дзвонив Остапові. Відповідь була та сама.

Я стояв на парковці під дощем, без шапки, і дивився на телефон. Мокрий екран. Її ім'я. «Мирослава Бондар». Я так записав її у квітні. Повним ім'ям, як записував усіх.

Я змінив його. Там, під дощем, мокрими пальцями, які ледь влучали в літери.

«Славця».

* * *

Я повернувся на двадцять третій поверх. Підписав банкірові гарантійний лист, не читаючи. Ні. Прочитавши. Кожне слово. Кожен додаток. Банкір дивився на мене, як на божевільного. Я дочитав. Підписав.

Куликов поклав руку мені на плече.

— Іди, — сказав він. — Далі ми самі.

Я пішов у свій кабінет. Люди розходилися. Оленич гасив світло в переговорній. Пані Віра прибирала стільці.

На столі, біля ноутбука, лежав аркуш.

«Генеральному директору ТОВ "Ярема Девелопмент" Яремі Б. А. від асистента генерального директора Бондар М. С. Заява. Прошу звільнити мене за власним бажанням...»

Підпис. Кривий. З довгим хвостом у «Б».

А поруч стояла біла чашка без напису. Порожня. З темним кільцем кави на дні.

— Вона зварила вам каву, — сказала пані Віра з порога. Тихо. — Чорну. Без цукру. О пів на одинадцяту. А той, пан Остап... він її випив.

Я дивився на чашку.

О восьмій ранку щодня. Вісім місяців. Біла чашка без напису на краю мого столу. Я брав її, не підводячи очей від монітора. Я жодного разу не сказав «дякую». Я думав, що кава з'являється сама. Як світло, коли натискаєш вимикач.

— Пані Віро, — сказав я. — Ви знаєте, куди вона пішла?

Пані Віра похитала баклажановими кучерями.

— Ні. Але, мабуть, додому.

* * *

Оболонь. Сьомий поверх. Ліфт не працює.

Я біг сходами. Сто дванадцять сходинок. Я рахував. Не міг не рахувати.

Двері. Звичайні, коричневі, з облізлим номером. Я дзвонив. Стукав. Тиша.

Сусідські двері прочинилися. Стара жінка в халаті й бігудях подивилася на мене крізь ланцюжок.

— Ви до Бондарів? — спитала вона. — Так нема їх. Мирося зранку приїхала з валізою, а тоді пішла. Більше не верталася. А Лізонька взагалі з грудня не була. — Вона примружилася. — А ви, часом, не той, що з відео? З ковзанкою?

— Той.

Вона довго дивилася на мене. Тоді зняла ланцюжок і відчинила двері ширше.

— Ну, — сказала вона. — Я теж плакала. А тоді, як те фото з договором побачила, то сказала дочці: та то ж ясно, що він її любить. Хто ж за триста тисяч так на дівку дивиться? За триста тисяч дивляться в телефон.

Я не знайшов, що відповісти.

* * *

Ліза взяла з першого гудка.

— Богдане.

— Лізо. Де вона?

Мовчання. Шурхіт. Ліза, мабуть, стояла на колоді біля дровітні, з піднятою рукою.

— Вона в потязі, — сказала Ліза. — Двадцять друга десять. До Франківська. Я їй сказала, що баба хоче, щоб вона приїхала. І вона поїхала.

Я подивився на годинник. Двадцять дві двадцять.

Десять хвилин тому.

— Лізо...

— Ти не встигнеш на потяг, — сказала Ліза. — Він уже поїхав. Але ти встигнеш на Йордань. Якщо поїдеш зараз. Машиною. Не спатимеш.

— Що там на Йордані?

Мовчання.

— Приїжджай, — сказала Ліза. — І вдягни під куртку щось, у чому не шкода у воду.

— Що?