Частина 3. Глава 8. Рада директорів

Я витерла обличчя рукавом куртки. Зняла шапку з помпоном. Тоді вдягла назад, бо волосся під нею було жахливе. Тоді знову зняла.

Куликов стояв у дверях архіву й терпляче чекав. Спирався на тростину.

— Пане Куликов, — сказала я. — Я не можу. Я ж... Я ж там на фото. Я ж та, через яку...

— Мирославо Сергіївно. — Він говорив повільно, з тим старим київським вимовлянням, яке я чула тільки в дуже старих професорів. — Я тридцять років працював з Андрієм Яремою. Батьком Богдана. Андрій був хорошою людиною і поганим батьком. Він ніколи нікого ні про що не просив. За тридцять років жодного разу. — Він помовчав. — Його син щойно попросив. Мене. Привести вас. Я думаю, варто піти й подивитися, що з того вийде.

Я підвелася з підлоги.

* * *

Скляний кабінет був повний людей.

Стільці принесли з переговорної. Хтось сидів, хтось стояв. Чоловіки з банку біля стіни. Юристка «Фортісу» з ноутбуком на колінах. Троє «сірих» членів ради на дивані, рядком, як ворони на дроті. Оленич біля дверей, з блокнотом. Остапові юристи по обидва боки від нього.

А Остап сидів у Богдановому кріслі.

За Богдановим столом. Нога на ногу. З білою чашкою в руці. Моєю чашкою. З якої він випив каву, яку я зварила не для нього.

На екрані на стіні світилося фото. Перша сторінка договору. «ДОГОВІР ПРО НАДАННЯ ПОСЛУГ». Сума, вписана від руки.

Богдан стояв біля вікна.

Спиною до кімнати. Обличчям до Дніпра, до мостів, що зникали в сірому тумані. Він дивився у вікно. Він, який ніколи не дивився у вікно.

Коли я зайшла, він обернувся.

Наші очі зустрілися через усю кімнату. Через стіл, через Остапа, через фото договору на стіні. І я побачила в його сірих очах те, від чого мені захотілося знову сховатися в архіві. І ще більше захотілося не ховатися ніколи.

Він не підійшов до мене.

Він сказав, рівно, голосно, так, щоб чули всі:

— Мені потрібен свідок. — Пауза. — Ви, Мирославо Бондар.

* * *

— Це смішно, — сказав Остап.

Він поставив чашку на стіл. Усміхнувся. Широко, на всі свої зайві зуби.

— Шановна радо, — він обвів поглядом кімнату. — Ви бачите те саме, що бачу я? Генеральний директор компанії, під загрозою дефолту, приводить на позачергову раду свою... — він зробив вигляд, що добирає слово, — свою найману наречену. Як свідка. Свідка чого? Того, скільки він їй заплатив?

Хтось із «сірих» на дивані кахикнув.

— Сідайте, Мирославо Сергіївно, — сказав Куликов і показав тростиною на стілець біля стіни.

Я сіла. Руки поклала на коліна. Ліву зверху. Зі шрамом. З тонким світлим слідом від каблучки на безіменному пальці.

Остап підвівся. Взяв зі столу пульт. Клацнув.

На екрані змінилося фото. Банківська виписка. Рядок, виділений жовтим. «Премія Бондар М. С. 100 000,00 грн. 06.12. Підстава: —».

— Ось, — сказав Остап. — Ось чому ми тут. Не через мораль. Мораль — то особиста справа Богдана. Ми тут, бо генеральний директор провів через бухгалтерію компанії сто тисяч гривень на оплату послуг своєї фіктивної нареченої. Без підстави. Без рішення ради. Це нецільове використання коштів. Це підстава для звільнення. За статутом. Пункт чотири, підпункт сім.

Він сів. Знову взяв чашку.

— А ще, — додав він, не дивлячись на Богдана, — через його... романтичні пригоди акції впали на дев'ять відсотків. Банк вимагає траншу. Інвестори житлового комплексу вимагають зустрічі. А «Фортіс», наш єдиний шанс урятувати компанію, вже питає, чи взагалі має сенс говорити з людиною, яка під камеру стоїть біля якоїсь ялинки з попом і бабусями. Я пропоную голосувати за відставку. І призначити виконувача обов'язків. — Він скромно опустив очі. — Я готовий узяти на себе цей тягар.

Тиша.

Богдан відійшов від вікна.

Він підійшов до столу. Не сів. Поклав на стіл жовту папку і великий конверт. Тоді дістав із внутрішньої кишені куртки аркуш. Банківську квитанцію.

— Сто тисяч гривень, — сказав він. — Повернуто на рахунок компанії з мого особистого рахунку. Сьогодні. О дев'ятій чотирнадцять. Відділення на Хрещатику. — Він поклав квитанцію поверх виписки. — Остап правий. Я провів аванс як премію. Це було неправильно. Я визнаю. Оленичу, прошу внести до протоколу.

Оленич біля дверей записав.

Остап відкрив рота. Закрив.

— Тепер про «Фортіс», — сказав Богдан.

* * *

Він говорив спокійно. Так, як говорив на нарадах. Коротко, без емоцій, цифрами й фактами. Я чула цей голос вісім місяців з-за матових дверей. Я ненавиділа цей голос. Тепер я слухала його, і в мене тремтіли руки.

Він показав меморандум. Пункт про смереку на сторінці дев'ятнадцятій. «З моменту набуття чинності». Тоді Додаток три. Сторінку тридцять сьому. Рядок четвертий. «Термін: 02.01. Виконується незалежно від настання умов».

— Мій пункт я диктував сорок хвилин, — сказав він. — У присутності всіх, хто тут сидить. А тоді член ради Остап Ярема сказав: «Я сам допишу, щоб юридично чисто». І за сім хвилин надіслав остаточну редакцію. У якій мій пункт діяв тільки після того, як дерева зріжуть.

— Це юридична формула, — сказав Остап. — Стандартна. І ти її підтвердив. Своїм ключем. Ніхто тебе не змушував.

— Так, — сказав Богдан. — Я підтвердив. Я не дочитав додаток. Це моя провина. Але я хочу, щоб рада знала, хто його писав.

Він повернувся до мене.

— Мирославо Сергіївно. Ви вісім місяців вели мою пошту. Скажіть раді, від кого прийшла остаточна редакція меморандуму двадцять сьомого грудня і що в ній змінилося порівняно з попередньою.

Я встала.

Ноги були ватні. Але голос, коли я заговорила, був рівний. Я сама не знала, звідки він узявся. З того місця під ключицями, де, як казала мама, живе пташка.

— Остаточна редакція прийшла з особистої адреси Остапа Миколайовича, — сказала я. — Не з корпоративної. О двадцятій тридцять п'ять. У вкладенні був файл без режиму рецензування. Зміни не підсвічені. Пункт Богдана Андрійовича виділено жовтим, усе інше — ні. — Я ковтнула. — У попередній редакції, яку юристи надсилали двадцять шостого, Додатка три не було. Взагалі. Він з'явився в останній. Я перевірила вчора. Я досі маю доступ до пошти. Я роблю резервні копії щовечора о дев'ятнадцятій. Богдан Андрійович про це не знав.