Частина 3. Глава 7. Київ

Київ зустрів мене дощем.

Не снігом. Дощем. Сірим, дрібним, косим, що сік з низького неба, як із дірявого відра. Потяг «Івано-Франківськ — Київ» прибув на Центральний вокзал о сьомій сорок, і я вийшла на перон, у вишневій куртці й шапці з помпоном, і зрозуміла, що в Києві нема зими.

Є тільки слякоть.

Сніг, що лежав уздовж перону, був чорний. Сірі калюжі. Сірі обличчя. Люди з валізами бігли до виходу, згорбившись під парасольками, і ніхто не дивився вгору, бо вгорі нічого не було, крім сірого.

Я стояла посеред перону, і на мою шапку падав дощ.

Двадцять дев'ять днів тому я поїхала звідси в чорній машині з гірськими шинами. З кавою з двома ложками цукру й щіпкою кориці. Із чоловіком, який сказав «ти теж не в моєму смаку».

Тепер я повернулася сама. Автобусом, потягом і пішки.

З валізою, у якій лежав плюшевий заєць Михайло Петрович без одного вуха.

* * *

На Оболоні ліфт так і не полагодили.

Я тягла валізу на сьомий поверх, сходинка за сходинкою, і рахувала. Сто дванадцять сходинок. Я ніколи їх не рахувала раніше. Мабуть, це таки заразне.

Квартира була холодна. Батареї ледь теплі. Пахло пилом і застояним повітрям, як пахне в домі, з якого всі поїхали. На кухні, на столі, стояла Лізина чашка з совою, з засохлим на дні какао. Вона забула її помити двадцять другого, коли їхала.

Я сіла на табурет у кухні. У куртці. У шапці.

Дістала з валізи Михайла Петровича. Посадила на стіл, поруч із Лізиною чашкою. Він подивився на мене одним скляним оком.

— Ну що, — сказала я йому. — Повернулися.

Михайло Петрович мовчав. Він завжди мовчав. За це я його й любила.

Я підвелася. Пішла в кімнату. Відчинила шухляду комода.

Мамина парасолька, згорнута, з бамбуковою ручкою. Татів годинник, що спинився о чотирнадцятій сімнадцять. І порожнє місце, де ще місяць тому лежав конверт. «Ольга Ткачук, Сокільське».

Конверт лишився там. У Сокільському. Фото, що в ньому було, Ліза повісила на стіну в бабиній кімнаті, над скринею, на якій спала. Даньо і Славця. Наречені.

А лист...

Лист тепер у нього. Я сподівалася, що він прочитав. Я сподівалася, що хоч щось я встигла зробити правильно.

Я взяла татів годинник. Поклала на долоню. Ліву. На шрам.

Чотирнадцята сімнадцять. Ти не винна, що вони поверталися пізно. Ти не винна.

Я сказала це Лізі тридцять першого. І це прозвучало правдою.

Я сказала це собі зараз. І почула, як порожньо воно відлунює в холодній квартирі.

* * *

О десятій я поїхала в офіс.

Не знаю навіщо. Мабуть, бо не знала, куди ще. Мабуть, бо там лежали мої речі: запасні черевики, ті, що протікали. Кружка. Кактус на підвіконні, якого я поливала раз на тиждень і який за вісім місяців не зацвів ні разу. Мабуть, бо там треба було покласти заяву.

Метро. Пересадка. Лівий берег. Бізнес-центр зі скла й бетону, сірий під сірим небом. Охоронець Петро на вході, той самий, якому я тиждень носила печиво, думаючи, що це він накрив мене піджаком.

— Мирославо Сергіївно! — Петро аж підвівся. — А ви ж... а ви ж у Карпатах? Ми ж бачили! Відео! Моя дружина плакала!

— Повернулася, Петре.

— А... — Він зам'явся. Я бачила по його обличчю: він бачив і друге. Фото. Договір. — А Богдан Андрійович?

— Не знаю, — сказала я.

І пішла до ліфта.

Двадцять третій поверх був порожній.

П'яте січня. Свята. Половина офісу у відпустках до вісімнадцятого. Світло горіло тільки в коридорі. Скляні стіни, за якими темні кабінети, порожні столи, вимкнені монітори. Десь у кінці коридору гуділа пилососом пані Віра.

Мій стіл стояв там, де стояв. У приймальні. Перед його дверима. Одинадцять кроків від його дверей до мого столу. Він рахував, а я не знала.

Я сіла.

Монітор. Клавіатура. Стос паперів, які я лишила п'ятого грудня. Кактус. Він стояв на підвіконні й дивився на мене колючками. На ньому, на самій маківці, була маленька рожева брунька.

Він зацвів. Без мене.

Я засміялася. Голосно, на весь порожній поверх. І тоді заплакала.

* * *

Пані Віра знайшла мене через десять хвилин.

Вона стояла біля мого столу з пилососом у руці, маленька, кругла, в синьому халаті, з фарбованими в баклажановий колір кучерями.

— Ой, дитино, — сказала вона. — Ой, дитино моя.

Вона не питала нічого. Вона пішла на кухню і повернулася з чашкою чаю. З цукром. Трьома ложками. Пані Віра завжди клала три ложки, бо вважала, що «на нервах організму треба солодке».

Я пила чай і дивилася на його двері.

Скляні. Матові до половини. За ними темний кабінет. Чорний шкіряний диван. Великий стіл, на якому нічого, крім ноутбука й білої чашки без напису. Вікно на всю стіну, на Дніпро, на мости. Сьогодні Дніпро був сірий, як і небо, і мости зникали в тумані.

«Ніколи не дивиться у вікно», — подумала я. І згадала, що в останній вечір, п'ятого грудня, він стояв біля цього вікна. Вперше за вісім місяців.

— Пані Віро, — сказала я. — А сьогодні рада. О п'ятій.

— Знаю, дитино. Мене попросили підготувати зал. — Вона кивнула на його двері. — Тобто кабінет. Пан Остап сказав, що тут. Сказав, що символічно. — Вона зморщила носа. — Не люблю я того пана Остапа. Він на мене ніколи не дивиться. Наче я меблі.

Я не відповіла.

Я відкрила на моніторі новий документ. Набрала:

«Генеральному директору ТОВ "Ярема Девелопмент" Яремі Б. А. від асистента генерального директора Бондар М. С. Заява. Прошу звільнити мене за власним бажанням...»

Курсор блимав.

Я довго дивилася на ці слова.

Тоді надрукувала дату. Підписала від руки, на роздруківці. З довгим хвостом у «Б».

Поклала заяву на його стіл. Біля ноутбука.

А тоді, сама не знаю навіщо, пішла на кухню. Зварила каву. Чорну. Без цукру. У білій чашці без напису.

І поставила поруч із заявою.

О восьмій ранку щодня. Вісім місяців. Він жодного разу не сказав «дякую». І я жодного разу не чекала.

* * *

Оксана прилетіла о другій.

У пуховику, розхристана, з мокрим від дощу волоссям, з двома пакетами з булочної. Вона побачила мене з порога приймальні, кинула пакети на мій стіл і обійняла мене так, що в мене хруснули ребра. Як Богдан у колибі.