Частина 3. Глава 6. Богдан. Порожня кімната

Двісті сорок два підписи.

Я ніс їх угору, з горба, у папці, притиснутій до грудей, як колись ніс бабу до машини. Двісті сорок два. Докія ще не підписала, але отець Василь сказав, що підпише, бо «Докія спершу кричить, а тоді думає, такий у неї порядок».

Двісті сорок два людини. Більшість із них я не бачив дев'ятнадцять років. Половину не пам'ятав. А вони відчиняли двері, витирали руки об фартухи, брали ручку, яку тримав Юрко, і розписувалися. Мовчки. Деякі питали: «Де тут, Даньку?» Деякі нічого не питали. Одна стара жінка на краю села, якої я зовсім не знав, розписалася, а тоді взяла моє обличчя в долоні, як Мира на вечорницях, і сказала: «Ти Марійчин. Очі її».

Я ніс ці двісті сорок два підписи, і вперше за багато днів у мене в грудях було не холодно.

Я хотів показати їх Мирі.

Я хотів сказати: дивись. Ти мала рацію. У мене є село.

Я відчинив двері світлиці.

* * *

Порожньо.

Не одразу зрозумів. Стояв на порозі й дивився, і мозок, звиклий рахувати, рахував те, що бачив, і не міг скласти суму.

Лава. Ліжник у ромби, рівно застелений. Дві подушки з мереживом. Обидві в головах. Груба із зеленими кахлями. Червона герань на підвіконні.

Нема рюкзака біля скрині.

Нема маминого светра з оленями на цвяху.

Нема плюшевого зайця Михайла Петровича, сірого, без одного вуха, якого Ліза поклала їй у бокову кишеню валізи і якого Мира думала, що я не бачив. Я бачив. Він сидів щоночі на скрині, біля герані, і дивився на мене одним скляним оком.

Нема валізи.

Нема бляшанки на підвіконні.

А на скрині, на червоній нитці з вареника, лежала каблучка.

Срібне плетіння, як гуцульська писанка. Гранат у гнізді з чотирьох пелюсток. Мамина.

Поруч аркуш. Вирваний із блокнота. Лізиного, з совою в кутку.

Я взяв його. Прочитав.

«Пробач. Так буде краще для всіх. Для баби, для Лізи, для тебе. Не їдь за мною. Їдь на раду. Врятуй смереку. Гроші поверну. М.»

Три пункти. Короткий виклад на одній сторінці.

Я стояв і тримав аркуш. Папка з двомастами сорока двома підписами вислизнула з-під пахви і впала на підлогу. Аркуші розсипалися по дошках. Підписи. Хрестик діда Николи. Михасеві два, один у не тій графі.

Я не підняв.

* * *

— О першій, — сказала Ліза.

Вона стояла в дверях. Я не чув, як вона підійшла. Руки в кишенях светра. Очі червоні.

— Михась повіз у Верховину. На автобус до Франківська. Звідти нічний потяг. Вона вже, мабуть, у Франківську.

Я подивився на годинник. П'ятнадцять сорок.

Дві години сорок хвилин.

— Я поїду, — сказав я. — Зараз. Я наздожену. Потяг о...

— О двадцять другій десять, — сказала Ліза. — Я подивилася. Ти встигнеш, якщо не застрягнеш на Кривому.

Я вже тягнувся по куртку.

— Але вона просила не їхати, — сказала Ліза.

Я зупинився.

— Вона написала, — сказала Ліза, кивнувши на аркуш у моїй руці. — «Не їдь за мною. Їдь на раду». Я читала. Вибач. — Вона знизала плечима. — Якщо ти зараз поїдеш за нею, Остап завтра скаже раді, що ти кинув компанію, щоб бігати за асистенткою. І матиме рацію. І тоді смереку ріжуть не сьомого, а шостого. І все, що вона зробила, буде дарма.

— Що вона зробила, Лізо?

Ліза мовчала. Дивилася на мене маминими очима. Сірими, з зеленим обідком. Тими самими, що в Мири, тільки Мирині зелені повністю.

— Вона розірвала договір, — сказала Ліза нарешті. — Сама. Без грошей. Щоб у Остапа не було історії.

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю. — Вона знову знизала плечима. — Я все знаю. Я ж сестра.

Вона розвернулася йти. Біля порога зупинилася.

— А ще вона дещо лишила смереці, — сказала Ліза, не обертаючись. — Але про це я тобі скажу потім. На Водохреща. Якщо ти будеш тут.

— Лізо!

Вона вже пішла.

* * *

Я не поїхав.

Я сів на лаву. На той ліжник у ромби. Тримав у руці каблучку. Вона була ще трохи тепла, чи мені здавалося.

Двадцять дев'ять ночей.

Двадцять із них ми спали тут. Спершу з подушкою посередині. Потім з тунелем під подушкою для пальців. Потім без подушки.

Я обвів поглядом світлицю. Маленька. Тісна. Пахла мильнянкою, геранню й трохи нею. Полуницею, як Лізин шампунь, яким вона, виявляється, мила голову, бо свій забула. Бергамотом зі светра.

Порожня.

І я раптом подумав: ось вона. Моя кімната. Та, що в Києві. На двадцять третьому поверсі. Скляна, з видом на Дніпро і мости, у яку я ніколи не дивився. Три однакові сірі краватки в шухляді. Кава без цукру о восьмій. Телефон екраном донизу. Порожньо.

Я двадцять років жив у порожній кімнаті.

А тоді, на місяць, вона стала повною.

І я сам її спорожнив. Додатком, якого не дочитав.

* * *

Я встав. Пішов через кухню до синіх дверей.

Баба спала. Я чув її дихання з-за дверей її кімнати. Рівне. Повільне. Ганя сиділа біля неї на стільці й в'язала. Ганя глянула на мене, коли я проходив, і нічого не сказала. Але відклала в'язання й перехрестила мене в спину. Я бачив у темному вікні її відображення.

Ключ лежав у нагрудній кишені. Разом із запискою з бляшанки й листом.

Я відімкнув сині двері.

Мамина кімната зустріла мене холодом. Чебрецем, воском, ромашковим милом. П'яльця з недошитим маком на столі. Співаник у газетній обкладинці. Вікно на шість шибок, з якого видно потік і смереку.

Я сів на мамине ліжко. На білий ліжник.

Дістав лист.

Тиждень він лежав біля мого серця. Нерозгорнутий. Я боявся. Не того, що там написано. Я знав, що там написано, Мира сказала. «Там правда. Але не моя. Вона твоя».

Я боявся, що прочитаю, і нічого не зміниться.

Що я прочитаю, що мама не через мене, і не повірю. Бо мама написала б що завгодно, аби тільки мене не мучило. Мама завжди витирала мені сік від чорниць з підборіддя і казала, що все гаразд.

Я розгорнув аркуш.

Папір у клітинку. Шкільний. Почерк. Я впізнав його з першої літери. Круглий, учительський, з довгими хвостиками в «у» і «д». Як на останній сторінці співаника. «Для Данька. Щоб співали, як мене не буде».