Частина 3. Глава 5. Пункт останній

— Я знала з першого дня, дитино.

Баба Параска сказала це мені. Але дивилася вже не на мене. Вона відпустила одвірок, ступила через поріг, у тепло крамниці, і Ганя ступила разом із нею, підтримуючи під лікоть. Дзвіночок над дверима дзенькнув і замовк.

П'ятеро жінок біля прилавка стояли, як вертеп після того, як Ірод забув слова.

— Параско Іванівно, — нарешті вимовила продавчиня. — Вам же лежати...

— Лежати я буду в труні, Катерино. А поки ходжу. — Баба повернула голову до жінки в зеленій хустці. — Ну, Докіє? Розказуй. Що там я, стара дурна, повірила?

Докія почервоніла.

— Та я ж не про вас, Параско Іванівно. Я ж про них...

— А я про себе. — Баба говорила тихо. Голос у неї був слабкий, хрипкий, після лікарні. Але в крамниці так стихло, що кожне слово падало, як камінь у воду. — Я знала, що мій онук мені бреше. Три роки знав. Що ніякої нареченої в нього нема. І що він привезе мені когось на Миколая, бо я йому пригрозила. Я знала, що привезе за гроші. Бо він інакше не вміє. Його батько так навчив. Усе за гроші.

Вона перевела подих. Ганя міцніше стиснула її лікоть.

— А Бог привіз мені Олину дочку, — сказала баба. — Славцю. Ту, що Даньо з потоку витяг. Ту, що Марійка моя на руках колисала. Я її на ґанку впізнала. По шраму на долоні. Я ж сама той шрам перев'язувала, двадцять років тому, своїми руками. І я тоді подумала: ну, Господи. Ну, Ти й жартівник.

Хтось біля прилавка тихо засміявся. Тоді схаменувся й замовк.

— Тож не кажіть мені, що мене обдурили, — сказала баба. — Мене вісімдесят чотири роки ніхто не обдурив. Навіть мій Ярема, а він пробував. А ти, Докіє, — вона ледь усміхнулася, — ти свого Івана за корову взяла. Батько твій казав: «Іди за Івана, у них корова дійна». І ти пішла. І сорок три роки живете. І нічого. Любитеся.

Докія відкрила рота. Закрила.

— Корова, між іншим, була добра, — сказала вона нарешті, ображено.

— От і я кажу, — кивнула баба. — Добра корова — то не гріх. І гроші не гріх, як з них любов виростає. Гріх — то коли людина двадцять років сама себе карає за те, в чому не винна. — Вона подивилася на мене. — Правда, дитино?

Я не могла говорити.

Баба похитнулася.

Ледь-ледь. Ганя підхопила її з одного боку, я, кинувшись, з другого. Баба важко сперлася на нас обох. Обличчя в неї стало сіре, з синюватими губами, як тієї ночі на кухні.

— Нічого, — прошепотіла вона. — Нічого. Трохи... посиджу.

Продавчиня Катерина вискочила з-за прилавка з табуретом. Докія схопила з полиці пляшку води і, тремтячими руками, відкрутила кришку. Жінка, що казала «цить», побігла по Юрка.

Ми посадили бабу на табурет. Вона сиділа, заплющивши очі, з рукою на грудях, і дихала коротко, неглибоко.

Я тримала її за руку й рахувала її вдихи.

Раз. Два. Три. Це через мене. Чотири. П'ять. Через мене вона пішла з горба по снігу, хвора. Шість. Через мене.

* * *

Юрко приїхав на санях за п'ять хвилин. Ми загорнули бабу в кожух, посадили на сіно, і Ласка, мудра стара кобила, повезла її вгору повільно, обережно, наче розуміла, кого везе. Я йшла поруч, тримаючись за край саней. Ганя йшла з другого боку.

Ганя так і не сказала мені ні слова.

Але біля мосту, коли сани підстрибнули на вибоїні, і я ледь не впала, вона простягнула руку через бабу й притримала мене за рукав.

Тоді знову відвернулася.

Удома ми поклали бабу в ліжко. Вона заснула одразу, щойно голова торкнулася подушки. Дихала рівніше. Юрко подзвонив лікареві Гордійчуку з колоди. Гордійчук сказав, що ще один такий похід, і він не відповідає. Що їй потрібен спокій. Що він уже казав. Що хай хтось нарешті прив'яже її до ліжка.

Я сиділа біля баби на стільці й дивилася на її обличчя.

Маленьке. Зморшкувате, як яблунева кора. З білою косою на подушці.

Вона пішла з горба, хвора, по снігу, двісті метрів униз, щоб сказати п'ятьом жінкам у крамниці, що я не винна.

А я винна.

Бо якби мене тут не було, їй не треба було б нікуди йти.

* * *

Богдана не було вдома.

Він пішов зранку до діда Николи, а від діда разом із Юрком і отцем Василем — по хатах. Ліза потім розповіла: вони збирали підписи. Під зверненням громади Сокільського до ради директорів «Ярема Девелопмент». Що село проти вирубки. Що село просить зробити полонину й береги потоку заповідною зоною. Отець Василь склав текст. Дід Никола підписався першим, хрестиком, бо окуляри забув. Михась підписався двічі, бо перший раз розписався не в тій графі.

Богдан хотів привезти це на раду. Двісті сорок три підписи. Усе село. Крім Докії, але Докія, як пізніше з'ясувалося, підписала ввечері, сама прийшла.

Я цього не знала. Тоді.

Тоді я знала тільки, що п'ятого о сімнадцятій Остап покладе на стіл раді фото договору. І скаже: подивіться, наш генеральний директор купив собі наречену. А вона, тим часом, сидить у його бабиній хаті й доводить бабу до лікарні.

І що поки я тут, у Остапа є історія.

А якщо мене тут не буде...

* * *

Я написала це на своєму примірнику договору.

У світлиці, на скрині, біля вікна. Поруч із червоною геранню, відростком маминої. Поруч із ноутбуком, який Богдан лишив закритим. Поруч із червоною ниткою з вареника, що досі лежала там, де я її поклала тридцять першого.

Я дістала з-під подушки прозору папку. Вийняла договір. Розгорнула на останній сторінці.

Пункт сьомий, друкований: «У разі виникнення романтичних почуттів будь-якої сторони договір розривається без винагороди».

Пункт восьмий, його рукою, кривий, нічний: «Замовник не цілує Виконавця, якщо не зможе після цього зупинитися».

А нижче було ще місце.

Я взяла ручку. Ту саму, якою підписувала п'ятого грудня в його кабінеті. Вона досі лежала в папці, бо я її тоді машинально поклала туди.

Рука тремтіла. Я писала повільно, щоб не вийшло криво.

«Пункт 9 (останній). 04.01. Виконавець розриває цей договір відповідно до пункту 7. Причина: виникнення романтичних почуттів з боку Виконавця. Почуття виникли не в грудні. Вони виникли у січні, дев'ятнадцять років тому, під смерекою над потоком Сокільчик, коли Виконавцю було сім років, і відтоді не минали. Винагороди Виконавець не потребує. Аванс у розмірі 100 000 грн Виконавець зобов'язується повернути Замовникові до кінця року. Бондар М. С.».