Частина 3. Глава 4. Скандал

Миску впустила Ганя.

Я знала це, ще не вийшовши на кухню. Я знала, бо після дзвону глиняних черепків, що розлетілися по підлозі, не було нічого. Ні «Ой, людоньки». Ні «Ой, Боже мій». Ні бідкання, що миска була ще її мами, що вона її сорок років берегла, що тепер не буде в чому місити.

Тиша.

Ганя стояла посеред кухні з телефоном у руці. Старим, кнопковим, але з вайбером, бо Ліза їй поставила ще двадцять третього. Біля її ніг лежали черепки, і тісто, і борошно, біле, як сніг на смереці. Вона дивилася в екран.

Тоді підвела очі на мене.

Я чекала. Крику. Сліз. Питань. Чого завгодно.

Ганя нічого не сказала.

Вона мовчки поклала телефон на стіл. Нагнулася. І почала збирати черепки. Повільно. По одному. Складала їх у фартух.

Я опустилася біля неї на коліна. Взяла черепок.

— Тітко Ганю...

Вона забрала його в мене з руки. Не грубо. Просто забрала. І поклала у фартух до інших.

Вона так і не сказала мені ні слова. Того вечора. Ні наступного ранку.

Ганя Федорчук, яка знала все про всіх, а чого не знала, те вигадувала краще за правду. Яка за дві хвилини донесла на все село, що ми ставимо подушку посередині лави. Яка плакала на кожній колядці й на кожній чарці. Яка ще вчора годувала пиріжками всіх біля смереки.

Мовчала.

І це було страшніше за все, що писали в мережі.

* * *

А в мережі писали.

Я не мала читати. Я знала, що не треба. Ліза казала, що не треба. Мама колись казала: «Не читай, що про тебе пишуть на парканах, Славцю. Паркан стерпить усе».

Я читала.

Сиділа на колоді біля дровітні, на морозі, піднявши телефон, щоб ловила мережа, і читала. Під Остаповою публікацією. Під Лізиним відео з ковзанки, яке вчора ще мало мільйон чотириста тисяч сердечок, а сьогодні до них додалося інше.

«Я так і знала, що фейк».

«Мільйон людей повірили в казочку. Браво».

«Та вона ж асистентка. Зрозуміло, хто кого купив».

«А сестричка молодець, на чужій брехні підписників набирає».

«Де мої сльози на роботі, повертайте».

«Найгірше не те, що за гроші. Найгірше, що вони дітей і попа на свою виставу вивели».

«Контракт до Водохреща. Серіал на "1+1" чекаємо».

Хтось уже зробив мем. Кадр із ковзанки, мої руки в його руках, і напис зверху: «Коли тобі платять 300 тисяч, щоб ти боялася льоду». Під ним дві тисячі реакцій. Сміх.

Я гортала. Не могла зупинитися. Пальці замерзли, екран запотів від мого дихання, а я гортала.

«Сестра купленої нареченої. Подивіться, в якому ліцеї вчиться. Приватний. За чиї гроші, цікаво?»

Хтось знайшов Лізин ліцей.

Я опустила телефон.

* * *

Ліза сиділа в сінях.

На підлозі, у кутку, між бабиними в'язками цибулі й діжею, де колись квасилася капуста. Підібгала коліна до підборіддя. Обхопила їх руками. Телефон лежав поруч, екраном донизу.

Вона плакала.

Беззвучно. Тільки плечі трусилися.

Я не бачила, як моя сестра плаче, п'ять років. З того червневого ранку, коли ми стояли на Байковому і дивилися, як опускають дві труни. Тоді вона плакала. А потім ні. Ніколи. Ні коли її не взяли в шкільну виставу. Ні коли Даша поїхала в Польщу. Ні коли нам відключили світло за борги і ми сиділи зі свічкою. Вона тоді знімала тікток при свічці, про «Джейн Ейр», і сміялася.

А тепер сиділа на підлозі в сінях бабиної хати й плакала, і я не знала, що робити.

Я сіла поруч. На холодну підлогу. Обійняла її.

— Чотири тисячі відписалися, — сказала вона мені в плече. Мокро, гугняво. — За дві години. І пишуть... Мир, вони пишуть таке... І хтось дізнався, де я вчуся. І написав у групу ліцею. І Даша мені пише, що там усі...

— Тихо.

— Я ж не знала, Мир. Я ж правду знімала. Я ж бачила, як він на тебе дивиться. Я ж не брехала. — Вона підвела на мене очі. Мамині, сірі з зеленим обідком, червоні від сліз. — Я не брехала.

— Я знаю.

— А вони кажуть, що я брехала. Що я на тобі піарюся.

Я притиснула її сильніше.

Це через мене.

Думка прийшла сама. Знайома. Тепла, як стара ковдра. Як завжди.

Якби я не підписала. Якби я не погодилася. Якби я сказала Богданові, що не вмію брехати бабусям. Ліза зараз сиділа б у Києві, в піжамі з совами, і знімала тікток про книжки, і ніхто б не знав, де вона вчиться.

Це через мене.

* * *

Богдан ходив до Юркової садиби.

Повернувся через годину. Сказав, що Остап виїхав учора о шостій вечора. Розрахувався, забрав речі й поїхав. На своїй чорній машині, з київськими номерами. За двадцять хвилин до того, як опублікував фото.

Богдан дзвонив йому. Дев'ять разів. Остап не взяв.

Тоді Богдан сів за кухонний стіл і довго писав щось у телефоні. Я бачила, як він пише, стирає, пише знову.

— Не треба, — сказала я.

Він підвів голову.

— Що б ти не писав, — сказала я. — Не треба. Буде гірше.

— Гірше вже нема куди.

— Є. Завжди є.

Він подивився на мене довго. Тоді натиснув «надіслати».

Він написав у ту саму групу. «Сокільське. Наші новини». Коротко. Без емоцій. Як він пише листи інвесторам.

«Договір був. Я його запропонував. Мирослава погодилася, бо їй треба було платити за навчання сестри, і я знав це, і скористався цим. Якщо хтось у цій історії винен, то я. Усе, що було після шостого грудня, не було за договором. Я не прошу вірити. Я прошу не чіпати Лізу. Вона нічого не знала. Богдан Ярема».

Під його повідомленням за п'ять хвилин було триста реакцій. Більшість — сміх.

«Ну звісно. Тепер піар-відділ підключився».

«Бос захищає асистентку. Класика».

«"Усе, що було після шостого грудня, не було за договором". А гроші повернете?»

Він читав. Обличчя в нього не змінювалося. Тільки жовна ходили під щетиною.

О дев'ятій вечора в нього задзвонив телефон.

Він вийшов на ґанок. Я чула крізь двері його голос. Спершу рівний. Тоді тихіший. Тоді зовсім тихий.

Коли він повернувся, обличчя в нього було сіре.

— Куликов, — сказав він. — Голова наглядової ради. Акції «Ярема Девелопмент» упали на дев'ять відсотків за день. Банк дзвонив йому тричі. Двоє інвесторів житлового комплексу на Лівому березі вимагають зустрічі. А Остап... — Він сів на лаву. — Остап подав офіційну вимогу про позачергову раду. Через репутаційні збитки. Він вимагає моєї відставки.