Частина 3. Глава 3. Вінчання до Водохреща

Я не відповіла бабі.

Я стояла біля її ліжка, і монітор пікав, і зелений рядок біг, і рожеве над Чорногорою стало золотим, а я мовчала. Бо що можна відповісти вісімдесятичотирирічній жінці з крапельницею в руці, яка просить тебе про справжнє, коли в тебе в рюкзаку, у прозорій папці, лежить договір про надання послуг?

Богдан теж мовчав.

Баба подивилася на нас. Довго. Тоді заплющила очі.

— Ідіть, — сказала вона. — Обоє. Додому.

— Бабо, ми не підемо, ми...

— Ідіть, кажу. — Вона не розплющила очей. — Завтра друге. Я чула. Стіни в мене тонкі, а вуха ще не глухі. Ідіть до смереки. Тут і без вас є кому крапельниці міняти.

Богдан застиг.

— Звідки ти...

— Цить. — Кутик її рота смикнувся. — Іди, Даньку. І не кричи там ні на кого. Як дід.

* * *

Ми їхали назад мовчки.

Удень дорога була іншою. Не страшною. Білою, сліпучою, з синіми тінями смерек на снігу. Урвище, над яким нас занесло вночі, виявилося не таким уже й глибоким: унизу, під кручею, біг потік, і над ним парувала відкрита вода, і на камені біля неї сиділа сорока. Оленя не було. Тільки сліди. Великі, роздвоєні, вони перетинали дорогу й зникали в лісі.

Богдан не рахував. Я бачила. Він просто їхав. Дві руки на кермі. Рівно. Спокійно.

Біля Кривого повороту він сказав:

— Я не знаю, що робити.

Я подивилася на нього.

— Двадцять років я завжди знав, що робити, — сказав він. — Навіть коли не знав, то знав. План А, план Б, план В. Юристи. Гроші. Зв'язки. А тепер у мене нема нічого. Юристи до восьмого. Гроші не допоможуть, бо «Фортіс» не продасть мені свій графік, навіть якщо я дам удвічі більше. Зв'язки... — Він гірко всміхнувся. — Мій головний зв'язок у цьому проєкті — Остап.

— У тебе є село, — сказала я.

Він глянув на мене.

— Що?

— Село, — повторила я. — Ганя. Михась. Юрко. Дід Никола. Отець Василь. Ти дев'ятнадцять років думав, що в тебе нікого нема. А вони тут.

Він довго мовчав.

— Вони мене не знають, — сказав він нарешті.

— Вони тебе знають краще, ніж ти сам.

* * *

Ми не спали тієї ночі.

Він сидів на кухні, біля печі, з ноутбуком, і читав. Усі сорок дві сторінки. Кожен додаток. Кожен рядок дрібним шрифтом. Я бачила з дверей світлиці, як світло екрана лягає йому на обличчя, на щетину, на запалі очі, і як він водить пальцем по тачпаду, повільно, наче по брайлю.

Я лежала на лаві. Сама. У піжамі в червону клітинку, під маминим светром. І дивилася на нього крізь прочинені двері.

О третій ночі він закрив ноутбук.

Вийшов у сіни. Я чула, як рипнули двері надвір. Встала, підійшла до вікна світлиці.

Він стояв на ґанку. Без куртки. Дивився вниз, на потік.

Я не знаю, скільки він там простояв. Я заснула. Коли прокинулася, за вікном було сіро, на кухні горіла лампа, і пахло кавою. Він зварив її в бабиній мідній джезві. Дві чашки. Одна стояла біля моєї подушки, на скрині, ще гаряча.

Дві ложки цукру. І забагато кориці.

Без штрафу.

* * *

Вони приїхали о сьомій сорок.

Я почула їх раніше, ніж побачила. Низьке гудіння, важке, як у джмеля завбільшки з хату. Воно котилося знизу, з дороги, від мосту, і шибки у світлиці тихенько задзвеніли.

Я вибігла на ґанок у светрі й піжамі, у тернопільських черевиках на босу ногу.

Знизу, від Кривого повороту, повільно повзла колона. Попереду — старий вантажний «КамАЗ», брудно-жовтий, з тралом, на якому, прикутий ланцюгами, стояв трелювальний трактор. Зелений, із великою лебідкою позаду і з ножем, як у бульдозера, попереду. За ним — сірий мікроавтобус. За мікроавтобусом — легковик із логотипом на дверцятах.

Вони спинилися біля мосту. Хлопнули дверцята. З мікроавтобуса почали вилазити чоловіки в помаранчевих жилетах поверх курток. Шестеро. У кожного в руках щось. Я придивилася й похолола. Бензопили. Помаранчеві, з довгими шинами, з ланцюгами, що блищали на сонці.

Богдан стояв під смерекою.

Я не бачила, коли він туди пішов. Він стояв біля коріння, з того боку, де вода, на тому місці, де ми сиділи двадцять четвертого. У чорній куртці. Без шапки. Руки в кишенях.

Сам.

* * *

Я ще не встигла збігти з горба, коли заревла трембіта.

Не так, як на Святвечір. Не так, як у колибі. Інакше. Коротко, різко, тричі поспіль, і знову тричі, і знову. Звук ударив у гори, відбився, повернувся, і я відчула його шкірою, кістками, зубами.

На горбі біля своєї хати стояв дід Никола. Маленький, сухий, у кресані з пір'ям, з трембітою, задертою до неба. І трембітав.

— Що це? — спитала Ліза. Вона вибігла за мною, теж у піжамі, з телефоном. — Мир, що це за звук?

— Тривога, — сказала я.

Я знала з книжок. Я ніколи не чула. Так трембітають, коли пожежа. Коли повінь. Коли в лісі хтось заблукав. Коли вовки. Так у горах кличуть усіх.

І гори відповіли.

Спершу задзвонив дзвін на церкві. Один, тоді другий, тоді всі разом, сполохано, нерівно, і я потім дізналася, що то отець Василь сам видерся на дзвіницю у своїй синій гірськолижній куртці поверх підрясника.

Тоді загуркотів трактор. Михасів. Старий, червоний, з облупленою кабіною. Він виповз із Михасевого двору, повільно, пихкаючи чорним димом, доповз до мосту і став посеред нього. Поперек. Мотор заглух. Михась виліз із кабіни, склав руки на грудях і сперся на колесо.

Міст був вузький. «КамАЗ» із тралом через нього вже не проїхав би.

Тоді з'явилися люди.

З усіх дворів. З усіх стежок. Ганя, у пуховику, що не сходився, з мискою в руках, бо, мабуть, саме місила тісто. Михасева жінка з трьома дітьми. Марта з донькою. Близнята Василишині. Петрусь, позавчорашня Маланка, вже без спідниці. Дід Петро зі скрипкою під пахвою, хоча навіщо скрипка, не знав, мабуть, навіть він. Діти з вертепу. Ірод без корони, але з дерев'яним мечем.

Юрко приїхав верхи на Гнідку, без сідла, у кожусі нарозхрист. Зіскочив біля смереки. Став поруч із Богданом. Нічого не сказав. Просто став.

Я дивилася з горба, як вони сходяться до потоку. По двоє, по троє. Мовчки. І стають. Біля смереки. Навколо неї. Спиною до стовбура, обличчям до мосту. Як стіна.