Частина 3. Глава 2. Лікарня у Верховині

Потім я не могла згадати, як ми її несли.

Пам'ятаю тільки уривки. Як Богдан упав біля неї на коліна і підклав їй під голову свою долоню, бо подушки поруч не було. Як Ліза в піжамі з совами стояла у дверях і тримала обома руками телефон, і в неї тремтіло підборіддя. Як я накрила бабу її кептарем, а тоді подумала, що треба щось тепліше, і схопила з лави кожух, вивернутий навиворіт, з Дідового костюма.

Як баба розплющила очі й прохрипіла:

— Не на... навиворіт...

І Богдан засміявся. Коротко, страшно, крізь сльози. І перевернув кожух.

Пам'ятаю, як він сказав:

— Швидка не доїде. Дорога. Я сам.

І як ніс її до машини на руках. Через ґанок, сходинками вниз, по снігу. Баба була маленька в його руках. Я ніколи не думала, що вона маленька. Вона завжди здавалася мені високою, прямою, як смерека. А тепер лежала в нього на руках, загорнута в кожух, і її біла коса звисала донизу й гойдалася на кожному кроці.

— Лізо, — сказала я. — Біжи до Гані. Скажи...

— Я з вами!

— Ні. Хтось має лишитися в хаті. Піч. Корова. Біжи до Гані.

Ліза подивилася на мене. Тоді кивнула й побігла, як була, в піжамі й у Ганиних валянках, що стояли біля порога.

Я сіла на заднє сидіння. Богдан поклав бабу мені на коліна. Її голова лягла мені на стегно, легка, як у дитини. Я тримала її за руку. Рука була холодна й суха, як осінній листок.

— Тримайся, бабо, — сказала я. — Чуєте? Тримайтеся.

Вона стиснула мої пальці. Ледь-ледь.

* * *

Дорога до Верховини — двадцять шість кілометрів. Удень, улітку, сорок хвилин. Уночі, першого січня, після хуртовини, по снігу, якого ніхто не чистив, бо всі святкують — я не знаю скільки.

Богдан їхав так, як не їздив ніколи.

Я знала, як він їздить. Шостого грудня, з Києва, дев'ятсот кілометрів, я бачила: рівно, спокійно, дві руки на кермі, ніколи не перевищує більше ніж на десять. «Рахувати тут теж треба».

Тепер він не рахував.

Машину кидало на поворотах. Фари вихоплювали з темряви стіни снігу обабіч дороги, вищі за дах, смереки, що нахилялися над нами, як люди над ліжком хворого, і раптом, на одному повороті, зовсім близько, оленя. Справжнього. Він стояв посеред дороги, рогатий, величезний, і дивився на нас блискучими очима.

Богдан ударив по гальмах. Машину повело. Задні колеса пішли вбік, і на мить я побачила за склом, просто перед собою, урвище, чорне й глибоке, і внизу, далеко, потік.

Він вирівняв.

Олень повернувся й повільно, не поспішаючи, пішов у ліс.

Богдан сидів, вчепившись у кермо. Я бачила в дзеркалі його очі. Сірі. Мокрі.

— Тихіше, — сказала я. — Даньку. Тихіше. Ми доїдемо.

Він подивився на мене в дзеркало.

Я сама не знала, як це вийшло. «Даньку». Так його кликала тільки баба. І мама. І, двадцять років тому, мала руда дівчинка з того берега.

Він нічого не сказав. Видихнув. І поїхав далі. Повільніше.

На перевалі, там, де ловила мережа, він набрав сто три. Розмовляв коротко, чітко, як на нараді. Вік. Симптоми. Час. Ліки, які вона приймає. Він знав, які. Я не знала, що він знав. На кухні, на миснику, стояла бляшанка з-під монпансьє, в якій баба тримала таблетки, і він, виявляється, перебрав їх ще в перший тиждень і запам'ятав назви.

— Нас чекають, — сказав він, поклавши телефон. — Приймальне відділення. Черговий кардіолог.

Баба на моїх колінах ворухнулася.

— Не... кричи... — прошепотіла вона. — На лікарів... не кричи...

— Я не кричу, бабо.

— Кричиш. Я ж чую. — Вона ледь усміхнулася синіми губами. — Ти як дід. Він теж... як злякається... то кричить.

* * *

Районна лікарня у Верховині була старою.

Довгий двоповерховий будинок із білої цегли, з облупленими віконними рамами, з ґанком, на якому хтось повісив гірлянду, і половина лампочок у ній не горіла. Всередині пахло хлоркою, ліками й варениками. Хтось із чергових приніс із дому святкове і розігрівав у мікрохвильовці в ординаторській.

Стіни були пофарбовані в той зелений колір, який буває тільки в лікарнях і в школах, і на якому кожна тріщина схожа на річку на мапі. На посту чергової медсестри стояла маленька пластикова ялинка, прикрашена ватою й двома скляними кульками. Медсестра, молода, кругловида, з мішурою, вплетеною в косу, побачила нас і схопилася.

— Ярема? Параска Іванівна? Сюди, сюди!

Каталка. Коридор. Двері з написом «Реанімація. Стороннім вхід заборонено».

Двері зачинилися.

Ми лишилися в коридорі.

* * *

Черговий кардіолог вийшов за сорок хвилин.

Я знаю, бо Богдан рахував уголос. Не помічаючи. Ходив по коридору від вікна до дверей реанімації і назад, і губами рахував кроки. Чотирнадцять туди. Чотирнадцять назад. Я сиділа на дерев'яній лавці під стіною й дивилася на нього. І не просила перестати.

Кардіолог був немолодий. Під шістдесят. Сивий, з короткою борідкою, в окулярах на шнурку, у халаті поверх светра з оленями, такого самого, як у Оленича на фото з корпоративу.

— Ви онук? — спитав він.

— Так.

— Гострий коронарний синдром. Не інфаркт, — додав він швидко, побачивши, як змінилося обличчя Богдана. — Поки що ні. Ми вчасно. Ще годину-дві, і було б інакше. Стан стабілізували. Вона при тямі. Сильна жінка. Дуже сильна.

Богдан хитнувся. Я підхопилася з лавки й стала поруч. Не взяла його за руку. Просто стала поруч. Плече до плеча.

— Скільки їй? — спитав лікар, хоча, мабуть, знав із картки.

— Вісімдесят чотири.

— Вісімдесят чотири. — Лікар зняв окуляри й протер їх полою халата. — Пане Яремо, я вам скажу чесно. Вона житиме. Цього разу. Але серце в неї старе й утомлене. Їй треба спокій. Ніяких хвилювань. Ніяких стресів. Ніякої роботи по господарству хоча б місяць. Ніякої корови.

— Вона не послухає, — сказав Богдан.

— Знаю. — Лікар раптом усміхнувся. — Я знаю вашу бабу, пане Яремо. Мій батько був тут лікарем сорок років. Він її лікував. І вашу маму лікував.

Богдан застиг.

— Ваш батько?

— Гордійчук. Петро Іванович. Помер шість років тому. — Лікар надів окуляри. — Він часто про вашу маму згадував. Казав, що то був єдиний випадок за сорок років, коли він знав усе наперед, і нічого не міг зробити. І що вона просила його мовчати. І він мовчав.