Частина 3. Глава 1. Новий рік без нього

Маланка ввалилася в хату за хвилину після того, як я вийшла зі світлиці.

Петрусь, Михасів старший, у Ганиній квітчастій спідниці, у хустці, зав'язаній під підборіддям, з намальованими буряком щоками й вусами, яких не зміг сховати жоден буряк. Він кружляв по кухні, вихиляв стегнами й пищав тонким голосом, що він молода господиня, що вміє пекти пироги, а насправді перекидав миски й сипав борошно на підлогу, як і належить Маланці, бо Маланка — найгірша господиня в світі.

За ним Ведмідь, у вивернутому кожусі, з солом'яним хвостом, ревів і хапав Ганю за бока. Ганя верещала й лупила його рушником. Жандарм із дерев'яною шаблею заарештовував діда Николу «за трембіту без дозволу». Циган пропонував бабі Параскі продати коня, якого не було, і баба торгувалася з ним так серйозно, що за дві хвилини він уже винен був їй три карбованці.

Ліза знімала. Ліза сміялася.

Я теж сміялася.

Я стояла біля печі, тримала в руках миску з варениками, і сміялася, і в мене боліли щоки від того сміху, а всередині було порожньо й холодно, як у маминій кімнаті за синіми дверима, де ніхто не топить.

Дід, найвищий у селі, з бородою з льону, з ціпком, не прийшов.

Бо Діда більше не було. Була борода, кинута на скриню у світлиці. Кожух навиворіт на лаві. І чоловік, що відмив сажу в мисці, а тоді вийшов у сіни, вдягнув свою чорну куртку і пішов.

Я бачила у вікно, як засвітилися фари його машини. Як вона повільно поповзла вниз, з горба, повз міст, повз Юркову садибу, і далі, вгору, туди, де дорога йде на перевал.

Туди, де ловить мережа.

* * *

Маланкарі пішли о пів на дванадцяту, загрібши в торби пиріжки, ковбасу й пляшку бабиної сливової наливки, яку Ведмідь виміняв у неї на обіцянку не красти цього року ворота.

У хаті стало тихо. Тільки борошно на підлозі. І перевернуті миски.

Ганя замітала й бурчала, що Маланки цього року не ті, що от у її молодості Маланка так Маланка, зняла ворота в самого голови сільради й поставила їх на дах церкви. Дід Никола сидів на лаві під образами й дрімав, обхопивши трембіту, як дитину. Баба Параска накривала стіл.

Новий рік у селі зустрічають не так, як у Києві. Тут головне — Щедрий вечір, Маланка, Василь уранці, а північ — то так, для молоді й для тих, хто дивиться телевізор. Але Ліза сказала, що без олів'є вона Новий рік не визнає, і ще вдень, з Ганею, зробила олів'є з того, що знайшла: картопля, морква, бабині солоні огірки, Михасеві яйця, горошок із крамниці, ковбаса з коляди. І майонез. Ганя принесла з крамниці три пачки, і баба дивилася на них так, як дивилася на французький крем із ікрою.

— Чим вам майонез не догодив? — спитала Ліза.

— Нічим, — сказала баба. — Я просто не знаю, з чого він.

— Ніхто не знає, — сказала Ліза. — У цьому весь кайф.

Я поставила на стіл тарілки. Шість. Баба, Ліза, Ганя, дід Никола, я.

Шосту я поставила по звичці. Тоді зупинилася. Подивилася на неї.

Баба теж подивилася.

— Лиши, — сказала вона.

Я лишила.

* * *

О пів на дванадцяту Ліза сіла біля мене на лаві.

Вона тримала телефон, але не дивилася в нього. Крутила в пальцях. Екраном донизу. Як Богдан колись, коли дзвонила баба.

— Мир, — сказала вона. — Мені треба тобі сказати.

— Що?

— Двадцять сьомого. Під час тієї ради. — Вона ковтнула. — Я написала йому. Вийшла на колоду, зловила мережу і написала. Що ти сидиш на кухні, лущиш квасолю й кожні п'ять хвилин дивишся на годинник. Щоб він швидше закінчував.

Я дивилася на неї.

— Я думала, це мило, — сказала Ліза. Голос у неї тремтів. — Я думала, він прочитає і всміхнеться. А потім ти сьогодні... Я чула, Мир. Через стіну. Не все, але я чула «додаток» і «друге січня». І він сказав, що натиснув о двадцятій сорок дві. А я написала о двадцятій тридцять п'ять. Я перевірила.

Вона підняла телефон і показала мені екран. Її повідомлення. Час. Двадцять тридцять п'ять.

— Він поспішав, — сказала Ліза. — Через мене. Він хотів до тебе, бо я йому написала. І не дочитав. І тепер...

Вона не договорила. По її щоці скотилася сльоза, швидка, і впала на екран телефона, якраз на слово «нервую».

Я дивилася на свою сестру.

Шістнадцять років. Бузкове пасмо у волоссі. Мамині очі, сірі з зеленим обідком. Носить піжаму з совами і знімає тікток про книжки. І сидить зараз, у Щедрий вечір, і думає, що вона винна в тому, що трапилося зі смерекою, з якою вона навіть не знайома.

Я знала цей вираз обличчя.

Я бачила його в дзеркалі п'ять років. Двадцять років, якщо чесно.

— Лізо, — сказала я. — Ти не винна.

— Але якби я не написала...

— Ти не винна. — Я взяла її за руку. — Чуєш? Остап писав цей додаток не двадцять сьомого. Він писав його тижнями. Він чекав. Якби не ти, він знайшов би інший спосіб. Подзвонив би банкір. Заплакала б Оленичева дитина. Пішов би сніг. Ти тут ні до чого.

Ліза шморгнула носом.

— Правда?

— Правда.

Я казала це, і чула, як звучить мій голос. Твердо. Переконано. Так, як мама казала мені, коли я приходила зі школи в сльозах.

І раптом у мене в грудях щось смикнулося.

Ти не винна.

Я щойно сказала сестрі те, чого двадцять років не могла сказати собі. І це прозвучало правдою. Чому для неї — правда, а для мене — ні?

Я не встигла додумати.

За вікном, на дорозі, засвітилися фари.

Я вийшла на ґанок зустріти фари. І не зустріла. Стояла біля стовпа, різьбленого, з сонечками, і дивилася не на дорогу. Униз. На потік.

Смерека стояла там, де стояла двісті років. Чорна, величезна, з білими від снігу лапами. Місяць ховався за хмарою, і вона була лише темним силуетом на тлі темнішого неба. Але я бачила її. Я бачила б її з заплющеними очима.

Мама колись казала, що смереки не бояться смерті. Що вони стоять, поки стоять, і не думають про сокиру. Що це люди бояться за них, бо людям потрібно, щоб хтось пам'ятав.

«Щоб смерека пам'ятала», — сказав дванадцятирічний хлопчик і зав'язав на гілці червону нитку.