Частина 2. Глава 16. Богдан. Те, що я підписав

У мене на обличчі була сажа. На підборідді — льняна борода, приклеєна Михасевим клеєм, що пахнув рибою. На спині — горб із бабиної подушки. У руці — ціпок.

Я був Дідом.

А посеред кухні, перед піччю, на колінах стояв Юрко. І просив мою наречену вийти за нього.

Насправді.

Я рахував. Не міг не рахувати. Шість жінок у сінях, одна з них з ліхтарем. Одна свічка в Мириній руці. Одна тарілка з попелом на лаві. Дві тіні на стіні: смерека і чоловік, що стоїть на коліні. Чотири кроки від порога до неї.

Я не зробив жодного.

Бо подумав: а що, як вона скаже «так»?

І ця думка була холодніша за воду під кригою.

Я дивився на Юркову спину. Широку, з мокрим від снігу кожухом. Я знав цю спину. Колись, у десять років, ми ховалися за нею вдвох, коли Михасів батько гнався за нами з батогом, бо ми дражнили його бика червоною хусткою. Я перелетів через паркан і розпоров собі бік об цвях. А Юрко сховався в бочку з дощовою водою і сидів там до вечора.

Він завжди ховався, Юрко. Завжди був другим. Завжди біг по дорослих.

А тепер стояв на колінах. Перед нею. При всіх.

Він не сховався.

Сховався я. На порозі. За шістьма жінками. За бородою з льону.

Юрко мав право. Більше права, ніж я. Він не платив їй. Він не підписував з нею договору. Він не підписував меморандуму з одинадцятьма деревами. Він тримав садибу, двох коней і ставок із фореллю, і він ніколи в житті не перевертав телефон догори дном, коли дзвонила баба.

А я був чоловіком, який заплатив жінці триста тисяч, щоб вона місяць удавала, що мене кохає.

Хай навіть вона перестала вдавати.

Хай навіть я перестав.

* * *

Мира подивилася на Юрка. Тоді на поріг. На мене. Крізь шістьох жінок, крізь сіни, крізь сажу на моєму обличчі.

Я бачив, як у неї тремтить свічка.

Тоді вона поставила свічник на лаву. Поруч із тарілкою. Нагнулася до Юрка і взяла його обличчя в долоні. Так, як брала моє на вечорницях.

— Встань, Юрку, — сказала вона тихо. — Будь ласка.

Він не встав.

— Ти найкращий чоловік у цьому селі, — сказала вона. — І ти двадцять років носиш у собі те, що не мав носити. Але я не можу. Пробач.

— Через нього?

— Через себе. — Вона похитала головою. — Я теж двадцять років носила. Ми з тобою схожі, Юрку. Тільки я бігла по кризі. А ти побіг по дорослих. І обоє ми потім думали, що винні.

Юрко довго дивився на неї знизу.

Потім видихнув. Повільно встав, спираючись рукою на коліно. Обтрусив кожух.

— Я знав, — сказав він. — Знав, що скажеш. Але мав спитати. Бо як не спитаю, то ще двадцять років гризтиму.

Він обернувся і пішов до дверей. Жінки розступилися перед ним. Біля порога він зупинився переді мною.

Ми стояли лицем до лиця. Я в бороді з льону, він з мокрою від снігу справжньою бородою.

— Я сказав, що думаю, — сказав Юрко. Тихо, тільки мені. — Тепер ти скажи їй, що думаєш. Не в договорі.

— Юрку.

— І ще. — Він нахилився ближче. — Остап. Він сидів у мене годину. Пив моє вино і сміявся. Казав: «Хай цілуються під своєю смерекою, поки вона стоїть». Я спершу не зрозумів. А тепер думаю... — Він подивився мені в очі. — Ти що підписав, Даньку?

* * *

Баба вигнала всіх.

Дівчат, Ганю, Лізу, яка опиралася й казала, що це найважливіший момент сезону, Юрка. Баба сказала, що Щедрий вечір, що до півночі треба ще наготувати, що маланкарі ось-ось прийдуть із бубном, і що в хаті, де стоїть дідух, не сваряться.

Ми не сварилися.

Ми сиділи у світлиці. Я зняв горб, бороду, кожух. Відмив сажу в мисці біля печі, і вода стала чорна. Мира сиділа на лаві, на тому ліжнику в ромби, де ми спали майже всі ці ночі. Тримала в руці червону нитку з вареника.

— Покажи мені меморандум, — сказала вона.

— Миро, я ж казав...

— Остаточну редакцію. Ту, що ти підтвердив двадцять сьомого. Покажи.

Я дістав ноутбук. Він лежав у валізі, під трьома сірими краватками, біля папки з договором. Я завантажив ту редакцію в Юрковій садибі двадцять сьомого, щоб мати, хоч і не збирався відкривати. Сорок дві сторінки. Українською і англійською, в дві колонки.

Я відкрив файл і поставив ноутбук їй на коліна.

Вона читала швидко. Я знав, що вона читає швидко. Вісім місяців вона читала за мене все, що приходило на пошту, і клала мені на стіл короткий виклад на одній сторінці, з трьома пунктами жовтим маркером: що важливо, що терміново, що брехня.

Я ніколи не казав їй, що це найкраща асистентська робота, яку я бачив за десять років.

Тепер я сидів поруч і дивився, як світло екрана лягає їй на обличчя. Як рухаються її очі. Як вона гортає сторінки, не затримуючись на основному тексті.

— Ти пропускаєш, — сказав я.

— Основний текст ти читав. — Вона не підвела очей. — Свій пункт ти читав тричі. Ти сам казав.

— Так.

— А додатки?

Я не відповів.

— Ти ніколи не читаєш додатків, Богдане, — сказала вона тихо. — Ніколи. Я вісім місяців читала їх за тебе. Бо в додатках завжди найцікавіше.

Вона гортала. Сторінка двадцять дев'ять. Тридцять. Тридцять чотири.

На тридцять сьомій вона зупинилася.

* * *

Я дивився на неї й рахував секунди.

Одна. Дві. П'ять. Десять.

Вона не рухалася. Тільки пальці на тачпаді завмерли. І дихання. Я бачив, як вона перестала дихати.

— Миро?

Вона не відповіла.

Я нахилився. Подивився на екран.

«Додаток 3. Графік підготовчих робіт».

Таблиця. Сірі рядки. Дати. Коди ділянок. Я знав ці таблиці. Я бачив їх сотні разів. Розчищення, геодезія, підведення комунікацій. Нудні, однакові, написані юристами для юристів.

Рядок чотири.

«Ділянка В-7. Прибережна смуга, правий берег потоку Сокільчик, від мосту до водоспаду. Розчищення деревостану (11 од., згідно з аудитом супутникових знімків). Термін: 02.01. Примітка: підготовчі роботи, виконуються незалежно від настання умов п. 2.1 Меморандуму, за рахунок Сторони 2».

Я прочитав. Тоді ще раз. Тоді ще.

Наче цифри не сходилися.