Частина 2. Глава 15. Щедрий вечір

Я не сказала Богданові про Остапа на мосту.

Я хотіла. Я йшла від крамниці з дріжджами в кишені й складала в голові речення. «Остап знає про контракт. Остап щось задумав». Я вже навіть відкрила двері в сіни.

А там стояв Богдан із Михасем, обидва засипані тирсою, і сміялися. Михась розповідав, як у молодості віз на тракторі корову до ветеринара, а корова випала з причепа й пішла сама, і прийшла до ветеринара раніше за трактор. Богдан сміявся так, що мусив спертися на одвірок.

Я ніколи не бачила, щоб він так сміявся.

Я закрила рота. Поклала дріжджі на стіл. Потім. Після Маланки. Це ж Остап. Він завжди щось задумує.

Я й досі не знаю, чи змінило б щось, якби я тоді сказала.

* * *

Щедрий вечір у Сокільському починався зранку.

Ганя прийшла о сьомій із двома кошиками й новиною, що Маланку цього року водитиме Михасів старший, Петрусь, бо торішній Маланці, Василишиному зятеві, на Водохреща треба вінчатися, і наречена сказала, що в спідниці по селу він більше не ходитиме.

— Бо то гріх, — пояснила Ганя. — Перед весіллям жінку з себе робити. А то й зурочать.

— Маланка — то хлопець? — спитала Ліза, що сиділа на лаві з чаєм і телефоном.

— А хто ж? — здивувалася Ганя. — Дівка Маланкою ніколи не ходить. Дівки ворожать. А хлопці перебираються. Маланка, Василь, Дід, Баба, Ведмідь, Циган, Жандарм. І ходять по хатах, щедрують і шкоду роблять. Ворота знімають, сани на дах закидають. Торік у Михася корову пофарбували в зелене. Він мало не вмер, як побачив.

— Корова?

— Михась.

Ліза записувала в нотатки. Потім вона зняла про Маланку три відео, і одне з них, про зелену корову, набрало більше, ніж ковзанка. Але то було потім.

Баба весь день варила вареники. Не звичайні. З сюрпризами. Я знала цей звичай з курсової: у кілька вареників замість начинки кладуть знаки. Монету — до грошей. Перець — до гіркого життя. Квасолину — до дітей. Каблучку — до заміжжя. Нитку — до далекої дороги. Вуглинку — до смутку.

— Ту я не кладу, — сказала баба, коли Ліза спитала про вуглинку. — Смутку й так вистачає. Його і без вареників ніхто не обійде.

Я ліпила поруч із нею. Пальці знали, що робити. Тісто тонко, начинку в середину, край защипнути косичкою. Баба глянула на мою косичку. Нічого не сказала. Але кивнула.

Богдана забрали о четвертій.

Прийшли Михась і троє хлопців, засипаних снігом, з торбою, у якій щось підозріло дзеленчало, і заявили, що молодий цього року йде з маланкарами. Що так треба. Що молодий, який до весілля не ходив з Маланкою, потім усе життя буде під жінчиним каблуком.

— Він і так буде, — сказала баба.

— Бабо!

— Іди, іди, — махнула вона рукою. — Ходи. Хоч раз у житті будь дурним разом з усіма.

Богдан подивився на мене. Я засміялася.

— Іди. Я хочу подивитися.

Він ішов до дверей, і я згадала вечорниці, аркан, як я взяла його обличчя в долоні. «Іди. Я хочу подивитися». Він теж згадав. Обернувся на порозі й усміхнувся одним кутиком.

Його перевдягли в Діда. Ліза, звісно, зняла. Кожух навиворіт, борода з льону до пояса, горб із подушки, ціпок. На голові стара бабина кресаня. Обличчя натерли сажею, щоб ніхто не впізнав, а його все одно впізнали, бо ніхто в селі, крім нього, не мав такого росту й таких сірих очей.

— Мій Дід, — сказала баба, дивлячись на нього з порога. — Ой, Даньку. Як дід твій. Він теж Дідом ходив. І теж ніхто не вірив, що старий.

Маланкарі пішли з бубном, із гиканням, з вигуками, що аж собаки по всьому селі зайшлися гавкотом. Ми з Лізою стояли на ґанку й дивилися, як вони спускаються з горба: Маланка в спідниці й хустці, Ведмідь у вивернутому кожусі з солом'яним хвостом, Жандарм із дерев'яною шаблею. І Дід. Найвищий. Із ціпком. Той, що озирнувся тричі, поки не зник за поворотом.

* * *

Дівчата прийшли о шостій.

П'ятеро. Мартина донька, та, що на вечорницях першою закричала «Гірко!», тепер уже в новій хустці й з такою серйозною міною, ніби йде на іспит. Михасева середуща, Оленка, шістнадцять, як Ліза, і вони з Лізою за п'ять хвилин уже обмінялися нікнеймами. Двоє сестер Василишиних, близнята, яких я так і не навчилася розрізняти. І Ганя.

— А ви куди, тітко Ганю? — спитала Ліза. — Ви ж уже...

— Я вдова, — гордо сказала Ганя. — Вдові ворожити можна. А може, мені ще пощастить.

Баба Параска фиркнула зі свого кутка біля печі. Ворожити вона не збиралася. Сиділа з веретеном і дивилася на нас, як дивляться на виставу, яку бачили вже шістдесят разів, і все одно цікаво.

Спершу кидали чобіт.

Це роблять так: виходиш до воріт, знімаєш із лівої ноги чобіт і кидаєш через ворота на дорогу, не дивлячись. Куди ляже носком, звідти прийде суджений. Якщо носком до хати, то цього року заміж не вийдеш.

Ми вийшли на мороз. Сніг під ногами рипів. Небо над Чорногорою було чорне, з такими великими зірками, що здавалося, їх можна дістати, ставши навшпиньки на колоду біля дровітні.

Мартина донька кинула першою. Чобіт ліг носком до церкви. Вона заверещала від щастя, бо, як пояснила Ганя, «до церкви, то до вінця».

Близнята кинули обидві разом, і обидва чоботи лягли носками одне до одного. Ганя довго думала, що це означає, і вирішила, що вийдуть заміж за братів.

Оленка кинула, і чобіт улетів у кучугуру й зник. Ми шукали його десять хвилин.

Ліза кинула свій рожевий черевик, і він ліг носком до Києва.

— Ну, логічно, — сказала Ліза. — У мене там Даша.

— Даша — то хлопець? — спитала Ганя.

— Даша — то подруга, тітко Ганю.

Ганя довго думала і вирішила, що не буде про це думати.

А тоді кинула я.

Я зняла черевик, той, що Богдан купив у Тернополі, шкіряний, на шнурівці, з хутром. Відвернулася. Кинула через ворота.

Почула, як він упав на сніг. Обернулася.

Він лежав на дорозі, носком униз. До потоку. До смереки.

Дівчата замовкли.

— Ой, — сказала Ганя. — То ж...

Вона не договорила. Баба Параска, що стояла на ґанку з ліхтарем, не сказала нічого. Тільки повернулася й пішла в хату.