— Ні, — сказав він.
Я перестала сміятися.
Сніг танув у мене за коміром. Потік шумів під кригою. Місяць висів над смерекою, і в його світлі обличчя Богдана здавалося вирізаним із дерева, як святі на іконостасі в бабиній церкві.
— Чому? — спитала я. Тихо. Мені раптом стало холодно, вперше за весь вечір.
Він не відводив очей.
— Бо якщо я розірву його зараз, — сказав він, — ти завтра зранку спакуєш валізу.
— Я...
— Спакуєш. Я тебе знаю, Миро. Вісім місяців і дев'ятнадцять днів. Пункт сьомий каже: без винагороди. А ти горда. Ти не візьмеш від мене ні копійки, якщо між нами щось є. Ти поїдеш у Київ, сяду за свій стіл у приймальні, і будеш далі їсти гречку з контейнера, і сушити черевики на батареї в архіві, і не відповідати на дзвінки з банку.
Я відкрила рота. Закрила.
Звідки він знає про черевики?
— Ліза в ліцеї, — сказав він. — Іпотека. Сто тисяч ти вже віддала. Двісті ще не отримала. І не отримаєш, якщо я зараз скажу «розриваю». Ти не візьмеш. Я знаю.
— Не візьму, — сказала я.
— От. — Він кивнув, наче ми щойно закрили пункт у кошторисі. — Тому ні. Договір діє до шостого. Шостого ти отримаєш те, що заробила. Чесно. До копійки. За те, що вісімнадцять днів брехала моїй бабі. Яка, як виявилося, все знала.
Я засміялася. Мимоволі.
— А сьомого? — спитала я.
Він помовчав.
— А сьомого договору вже не буде. — Він узяв мою ліву руку, зі шрамом, і переплів мої пальці зі своїми. — І тоді я спитаю тебе знову. Без пунктів. Без підписів. І ти скажеш, що хочеш. І я тебе почую.
— А якщо я скажу «ні»?
— Тоді я дам тобі найкращий рекомендаційний лист в історії української нерухомості. — Він усміхнувся одним кутиком. — І застрелюся.
— Богдане!
— Жартую. — Він підвівся і потяг мене за собою з кореня. — Ходімо. Баба не спить. І якщо ми ще хоч хвилину просидимо на цьому корінні, ти завтра будеш кашляти, а я цього не переживу.
* * *
Баба не спала.
Вона сиділа на кухні, біля печі, у кептарі поверх нічної сорочки, і пряла. Колесо прядки тихо шуміло. Гасова лампа на миснику кидала жовте коло на стіл, на недоїдену кутю, на дідуха в кутку.
Коли ми зайшли, вона не підвела голови. Просто сказала:
— Двері зачиніть. Холоду напустите.
Богдан зачинив двері.
Ми стояли на порозі. Я в шапці з помпоном, мокра, червона від морозу. Він за мною. Його рука досі тримала мою. Він не відпустив, коли ми зайшли. Не відпустив, коли баба нарешті підвела голову й подивилася на нас.
Довго.
Чорні очі на моїй руці в його руці. Тоді на моїх розпухлих губах. Тоді на його обличчі.
— Кутю доїжте, — сказала вона. — На Святвечір не можна лишати.
І знову взялася прясти.
Але я бачила. Я стояла близько і бачила, як у неї тремтить нитка між пальцями. Як вона двічі обірвалася. Як баба Параска, яка пряла сімдесят років і ніколи не рвала нитки, зав'язала вузлик і швидко, ніби ненароком, витерла щоку краєм хустки.
* * *
Того тижня я була щаслива.
Я пишу це і не вірю. Я, яка останні п'ять років прокидалася з думкою, скільки грошей на картці. Яка рахувала, скільки буде коштувати Лізин ліцей у наступному семестрі, ще до того, як заплатила за цей. Яка не пам'ятала, коли востаннє сміялася так, щоб боліли щоки.
Я була щаслива. Сім днів. Від Різдва до Маланки.
На Різдво ми ходили в церкву.
Дерев'яна, з трьома банями, всередині вона була меншою, ніж здавалася ззовні, і темнішою, і пахла воском, ладаном і старим деревом, яке дихало століттями. Люди стояли щільно, плече до плеча, у кожухах, у хустках, і від їхнього дихання під склепінням стояв теплий туман. Отець Василь служив у золотих ризах поверх светра, і його голос, колись громовий, тепер хрипкий, але досі сильний, котився під банями, як грім за горами.
Богдан стояв поруч зі мною. Він не знав, коли хреститися. Дивився на бабу і повторював за нею, на пів секунди пізніше. Коли хор, четверо бабусь і Михась, заспівав «Бог предвічний», я заспівала з ними. Тихо. Богдан нахилився до мене й прошепотів:
— Тепер я завжди знатиму, де ти в натовпі.
Після служби він підійшов до Юрка.
Я не чула, що він казав. Вони стояли біля старої липи за огорожею, двоє чоловіків, один високий і темний, другий широкий і русявий, і Богдан говорив, а Юрко дивився в сніг. Довго. А тоді Юрко підвів голову, і Богдан простягнув йому руку. Юрко подивився на руку. І замість того, щоб потиснути, обійняв Богдана. По-ведмежому. Так, що в того хруснули плечі.
Ганя, що стояла поруч зі мною, схлипнула.
— Ой, людоньки, — сказала вона. — Як малі були. Як малі.
* * *
На другий день Різдва Ангеліна поїхала.
Вона прийшла до хати зранку, сама, без Остапа. У білому пальті, без шапки, з валізою на коліщатах, що застрягала в снігу. Михась мав відвезти її у Верховину на автобус.
Баба вийшла на ґанок. Ангеліна вклонилася їй. Не по-київськи, кивком, а справжнім поклоном, у пояс, як бачила в колядників. Баба перехрестила її.
А тоді Ангеліна подивилася на мене.
— Ми квиті, — сказала вона.
— Ми квиті, — сказала я.
Вона помовчала.
— Він дивиться на тебе так, — сказала вона, — як на мене не дивився ні разу. Я тоді, біля потоку, сказала тобі. І мені було боляче. А тепер чомусь ні. — Вона знизала плечима. — Мабуть, старію.
— Ти не підеш до Остапа?
Вона засміялася. Сухо, без радості.
— Я вже давно не з Остапом, Миро. Я з ним, бо так простіше. А тепер, мабуть, уже не простіше. — Вона подивилася вниз, на міст, на Юркову садибу. — Будь обережна. Він не любить програвати. А цього разу він програв не мені і не Богданові. Він програв тобі.
Вона сіла в Михасеву стару «Ниву». Машина пирхнула, зарипіла, поїхала вниз. Я довго дивилася, як біле пальто світиться крізь заднє скло, поки «Нива» не зникла за поворотом.
* * *
А потім були сани.
Юрко запріг Гнідка й Ласку, і ми їхали вгору, до лісу, а потім униз, крізь усе село, від церкви до мосту, і дзвіночки на червоних ременях дзвеніли так, що з хат вибігали діти й бігли за нами, і чіплялися за полози, і падали в сніг, і реготали. Ліза сиділа на передку поруч із Юрком і знімала. Юрко дав їй віжки, і Ліза верещала, а Ласка, мудра стара кобила, не звертала на неї уваги й ішла так само рівно, як завжди.
#1079 в Любовні романи
#469 в Сучасний любовний роман
фіктивні заручини, бос і підлегла (службовий роман), новорічна історія про кохання
Відредаговано: 14.10.2026