Частина 2. Глава 13. Правда за правду

— Не зажило, — сказав він.

І більше нічого.

Він не відпустив мою руку. Тримав її долонею догори, на своїй долоні, як тримають пташеня, що випало з гнізда. Великий палець лежав на шрамі. Не рухався. Просто лежав, теплий, важкий, і від нього по моїй руці, вгору, до ліктя, до плеча, до самого серця, повільно розходилося тепло.

Я дивилася на його обличчя.

Місяць світив йому збоку, і половина обличчя була срібна, а половина в тіні. На віях у нього намерз іній. На щетині теж. Він не голився від Миколая, і щетина вже стала майже бородою, темною, з одним сивим волоском біля кутика рота, якого я раніше не помічала.

Тридцять один рік. Генеральний директор. Двісті людей у штаті. Три однакові сірі краватки в шухляді.

І хлопчик у мокрій сорочці під смерекою.

— Покажи, — сказала я.

Він не зрозумів.

— Руку. Покажи.

Він помовчав. Тоді повільно відпустив мою долоню і почав розстібати куртку.

* * *

Шрам був довгий.

Він закотив рукав сорочки до самого плеча, на морозі, під місяцем, і я побачила. Я бачила його вже. Першої ночі, коли він ліг на підлогу в сірій футболці. Рваний, білий, нерівний, «ніби за цвях». Я тоді подумала: бійка. Або аварія. Або щось, про що не питають.

Тепер я дивилася на нього інакше.

Від плеча донизу, майже до ліктя. Широкий посередині, тонкий на кінцях. Шкіра навколо зібрана, стягнута, як буває, коли рану ніхто не зашивав.

— Тобі не зашили, — сказала я.

— Ні. — Він дивився не на шрам, а на мене. — Я нікому не показав. Тиждень ходив у светрі. Тоді мама захворіла сильніше, і всім стало не до мене. А потім... потім мене повезли в Київ. Там уже загоїлося.

— Тобі було дванадцять.

— Так.

— І ти тиждень ходив із розпанаханою рукою і нікому не сказав.

— Я думав, що заслужив.

Я простягнула руку. Ліву. З моїм шрамом. І поклала долоню на його плече, на холодну шкіру, туди, де починався його шрам. І повела вниз. Повільно. Кінчиками пальців. Від плеча до ліктя.

Він здригнувся. Не від холоду.

— Заживе, — сказала я.

Він засміявся. Тихо, хрипко, і сміх зламався посередині, як моє гукання.

— Вдягнися, — сказала я. — Двадцять градусів. Ти ж рахуєш.

* * *

Ми сиділи довго.

Він застебнув куртку, але не встав. Я теж. Мені не було холодно. Я не знаю чому. Може, бо він сидів так близько, плече до плеча, що крізь дві куртки я відчувала, як він дихає. Може, бо всередині в мене горіло.

Я говорила.

Я ніколи стільки не говорила. Навіть Лізі. Навіть мамі, коли вона ще була. Слова виходили з мене, як вода з-під криги, коли весною ламається лід: спершу тоненько, з тріщин, а тоді враз усе, гуркотом.

Я розповіла йому про Косів. Як пан Василь сказав «Даньо», і в мене похололо в животі. Як я стояла перед смерекою першого вечора й побачила вузлик. Як вирішила мовчати, бо пункт сьомий, бо йому й так боляче, бо мені страшно. Як читала пункт восьмий уночі біля печі, а він не знав.

— Ти читала, — сказав він.

— Так.

— «Замовник не цілує Виконавця, якщо не зможе після цього зупинитися».

— Так.

Він помовчав.

— Я тоді три рази закреслював, — сказав він. — Спершу написав інше.

— Що?

— Не скажу.

Я розповіла йому про Ангеліну. Про записку на папері з логотипом салону. Про фото договору в її телефоні. Про дев'ять днів, які вона дала мені, щоб я поїхала. Про те, що на Святвечір вона встала, постукала по чарці, помовчала сім секунд. І нічого не сказала.

Він слухав, і я бачила, як у нього грають жовна.

— Чому ти мені не сказала?

— Бо ти б пішов до неї. І до Остапа. І все б вибухнуло. А баба...

— Баба знала, — сказав він.

— Баба знала все. З першої хвилини. — Я засміялася крізь сльози. — Вона мені сьогодні вдень сказала. Над макітрою. «У тебе Олині плечі. І Олина хода». Вона мене впізнала, Богдане, ще на ґанку. Ще тоді, як шрам на долоні гладила. «Нарешті. Я думала, не доживу». Вона тоді не про тебе говорила. Вона про мене.

Він довго мовчав.

— Стара хитра лисиця, — сказав він нарешті. І в голосі було щось таке, від чого в мене защеміло в горлі. Не злість. Ніжність.

Я розповіла йому про маму. Про те, як вона ніколи не говорила про село. Як ми поїхали за рік після того дня, і я довго думала, що це через мене. Що мама соромиться мене, бо я побігла по кризі. Що через мене вмерла тітка Марійка, і мамі стало соромно дивитися людям у вічі.

— Ти тоді була дитина, — сказав він.

— І ти теж.

Він замовк.

— Я сім років... — Я ковтнула. — Ні. Не сім. Довше. Скільки себе пам'ятаю, я думала, що я винна в усьому, що трапляється з людьми, яких я люблю. Мама і тато їхали з дачі пізно, бо я не поїхала з ними. Тітка Марійка пішла в хуртовину, бо я побігла по кризі. Ліза ледь не вилетіла з ліцею, бо я не заробляю достатньо.

— Миро.

— Я знаю, що це нерозумно. Я все знаю. Я читала книжки. Ліза мені їх підсовує. Але знати і відчувати — це не одне й те саме.

Він повернувся до мене.

— Ні, — сказав він. — Не одне.

* * *

Тоді говорив він.

Не так, як я. Не потоком. Короткими фразами, з паузами, наче кожне речення доводилося відламувати від скелі, і він перевіряв, чи не обвалиться після нього все інше.

Про кров на маминих губах. Про те, як він подумав, що це він. Як побіг. Як сидів у колибі на соломі, мокрий, і чекав, що прийдуть і скажуть: «Ти вбив». А прийшла мама. Сама. У хуртовину. І сіла біля нього на солому. І...

Він замовк.

— І що? — тихо спитала я.

— Не пам'ятаю. — Він потер обличчя долонями. — Знову не пам'ятаю. Пам'ятаю, як вона прийшла. Пам'ятаю, що вона була в хустці, тій, з трояндами, як у баби. Пам'ятаю, що вона прийшла і сіла. А далі знову темно.

Лист.

Він лежав у мене в кишені. Під курткою, у кишені маминого светра, де я тримала його з тієї ночі, коли Ліза знайшла конверт. Тонкий папір у клітинку. Кривий слабкий почерк. «Посиділа в колибі з ним. Я того дня була щаслива».