Частина 2. Глава 12. Богдан. Червона нитка

Я рахую все.

Сходинки. Кроки. Секунди на світлофорі. Слова в листі від інвестора і скільки з них брехня. Гудки, перш ніж баба кладе трубку. Сім. Іноді вісім.

Так тихіше. Коли рахуєш, голос у голові замовкає. Той, що дев'ятнадцять років каже мені одне й те саме, різними словами, але одне й те саме.

Того вечора я вперше в житті не рахував.

Я не знаю, скільки сходинок на ґанку бабиної хати. Не знаю, скільки кроків від хати до потоку. Не знаю, скільки секунд я стояв у сінях, дивлячись на прочинені двері, в які вона вибігла, поки не зрозумів, що треба бігти теж.

Я знаю тільки, що до сіней вийшов Юрко.

Він уже був у кожусі. Мовчки зняв із цвяха мою куртку і кинув мені. Тоді простягнув щось іще. Вишневе, м'яке, з помпоном.

Її шапку.

— Вона без шапки, — сказав Юрко. — Мороз двадцять.

Я взяв.

— Юрку...

— Іди. — Він відступив на крок, звільняючи мені двері. Його широке рум'яне обличчя було серйозним, як я не бачив ніколи. — Цього разу я по дорослих не побіжу. Цього разу сам.

* * *

Сніг під місяцем був синій.

Я біг униз із горба, по стежці, яку протоптали за день колядники, баба, Ганя, Ліза з дідом Николою, коли ходили копати. Біг, і в голові в мене сипалося.

Не згадувалося. Сипалося. Як сиплеться сніг із даху, коли відлига підточить його знизу: спершу трохи, з краю, тоненька цівка, а тоді раптом усе разом, з гуркотом, і ти стоїш по коліна в білому, і не розумієш, як воно трималося там стільки часу.

Руда. Кругла. Дві кіски. Без переднього зуба, тому шепелявить на «с», і «Славця» в неї виходить як «Шлавця». Ходить за мною, як хвостик. Хлопці дражнять: «Данькова наречена». Я злюся. Я кажу їм, що вона мала й дурна. Я кажу їй, щоб не ходила за мною.

Вона ходить.

Вона приносить мені під вікно пиріжок із маком у рукавичці. Червоній. Мама в'язала їй ті рукавички. Мама й Олена... ні. Мама й Оля. Тітка Оля з блакитної хати. Вони сидять на кухні, у баби, і труть мак, і співають. Одна вище, друга нижче.

Тітка Оля.

Ольга.

«Як звали твою маму?» — «Ольга». — «Дівоче прізвище?» — «Не пам'ятаю».

Пам'ятала. Ти все пам'ятала.

Я спіткнувся. Ледь не впав. Устояв. Побіг далі.

* * *

Смерека стояла над потоком чорна, величезна, з білими від снігу лапами, і місяць висів просто над її верхівкою, як ліхтар, повішений на цвях.

Під нею, на корінні, з того боку, де вода, сиділа вона.

Не сиділа. Скоцюрбилась. Обхопила коліна руками, куртку так і не вдягла, тримала її в оберемку, як дитину. Руде волосся, розпущене після вечері, лежало на плечах, і на ньому вже біліли сніжинки. Вона дивилася на потік.

Потік був замерзлий. Не весь. Посередині, там, де течія швидша, чорніла смуга відкритої води, і над нею курилася пара, як над чашкою кави. А по краях — крига. Біла, товста біля берегів, тоншала до середини, сіріла, ставала прозорою, і крізь неї було видно, як унизу рухається темна вода.

Як тоді.

Я зупинився за кілька кроків від неї. Дихав так, ніби пробіг десять кілометрів у спортзалі на тридцятому поверсі, а не триста метрів із горба.

Вона не обернулася. Вона знала, що це я.

— Вдягни куртку, — сказав я.

Вона не поворухнулася.

— Миро. Вдягни куртку. Двадцять градусів.

— Ти рахуєш, — сказала вона. Не обертаючись. Голос був хрипкий, наче вона довго кричала, хоча я не чув ні звуку. — Навіть зараз.

— Юрко сказав.

— А.

Я підійшов. Нагнувся, забрав у неї з рук куртку, накинув їй на плечі. Вона дозволила. Не допомагала, але й не опиралася. Я натягнув їй на голову шапку з помпоном. Шапка сіла криво, на одне вухо. Вона не поправила.

Я випростався. І тоді мене накрило.

* * *

Не спогад. Злість.

Вона піднялася звідкись знизу, з живота, гаряча й густа, і вдарила в голову так, що на мить потемніло в очах.

— Вісімнадцять днів, — сказав я.

Вона нарешті підвела голову.

— Вісімнадцять днів, Миро. З шостого грудня. Ти приїхала сюди, побачила цю смереку і знала. Ти знала, хто я. Ти знала, хто ти. Ти спала зі мною в одній кімнаті, ти тримала мене за руку, ти слухала, як я в колибі розповідав тобі про маму, як я вперше в житті комусь розповідав, і ти мовчала.

— Богдане...

— Ти мовчала, коли я питав, як звали твою маму. Ти мовчала, коли я питав, чи бувала ти тут. Ти дивилася мені в очі і брехала. Про експедиції. Про те, що не пам'ятаєш дівочого прізвища.

— Я не...

— Ти знала, що я нічого не пам'ятаю! — Я кричав. Я не кричав ні на кого з тих пір, як мені було дванадцять. Ні на підрядників, ні на банкірів, ні на Остапа. А тепер кричав, і мій голос летів над потоком, і крига відповідала йому глухо, як порожня бочка. — Ти знала, що в мене там діра! Що я дев'ятнадцять років не можу згадати той день! Ти могла сказати одне слово. Одне! «Це я». І я б...

Я замовк.

І я б що?

Вона дивилася на мене знизу вгору. Зелені очі, як смерековий мох, мокрі, і на віях сніг.

— І ти б що? — спитала вона тихо.

Я не відповів.

— Згадав би, — сказала вона. — Усе. Одразу. Тут, першого вечора, коли ти щойно переступив поріг маминої хати. Ти б згадав, що я побігла по кризі. Що ти кричав «тонко», а я не слухала. Що ти стрибнув за мною. А потім ти б згадав, що було далі. Що ти втік у гори. І що мама твоя пішла тебе шукати. У хуртовину.

Вона ковтнула.

— Через мене, Богдане. Через мою дурну руду голову. Я побігла по кризі, бо хотіла першою побачити той водоспад. І все, що було потім, — це через мене. І ти дев'ятнадцять років винив себе. А винна була я.

Я стояв і дивився на неї.

Вітер зірвав зі смереки пригорщу снігу і кинув нам обом в обличчя. Холодні голочки вкололи щоки. Я не витер.

— Я не мовчала, щоб тебе обдурити, — сказала вона. — Я мовчала, бо боялася. Що ти подивишся на мене і побачиш той день. Не мене. День, коли в тебе все забрали.

* * *

Я сів на корінь поруч із нею.

Не вирішив сісти. Ноги самі.

Корінь був холодний, вузлуватий, як стиснутий кулак. Я пам'ятав його. Я сидів тут. Того дня. Саме тут. Мокрий, синій, без шапки. Тримав її на колінах і кричав, що вона дурна.