Частина 2. Глава 11. Коляда

Я відкрила рота.

Я справді відкрила рота. Я навіть вдихнула, глибоко, як перед тим, як пірнути, і перше слово вже стояло в мене на язиці, кругле й тверде, як той білий камінець із бляшанки.

Я.

Одне слово. Один склад. Його можна сказати пошепки, і всі почують.

І тут у вікно постукали.

Не постукали — загупали. Кулаком, так, що задзвеніла шибка і здригнулося полум'я в лампадці. А надворі, за склом, у темряві, хтось заревів басом, таким низьким, що в мене завібрувала лава:

— Чи дома, дома пан господар?!

І одразу, з десяти горлянок, нерівно, весело, хто в ліс, хто по дрова:

— Чи до-о-ома?!

Ганя скинулася й перехрестилася ложкою. Ліза підскочила так, що з її тарілки впав вареник. Дід Никола засміявся, тоненько, скрипуче, і плеснув себе по коліні.

— Ади, — сказав він. — Прийшли.

Отець Василь розплився в усмішці, від якої його біла борода розсунулася, як завіса.

— Мої, — сказав він гордо. — Тиждень репетирували. Ірод двічі забував слова.

Баба Параска підвелася.

Повільно, спираючись на стіл. Подивилася на Богдана. Тоді на мене. І я побачила, як щось промайнуло в її чорних очах. Не досада. Не полегша. Щось схоже на те, як старий годинникар дивиться на механізм, що пішов не так, як він розраховував, але все одно пішов.

— Колядники в хату — Бог у хату, — сказала вона. — Господарю. Іди, приймай. Ти сьогодні господар.

Богдан не рушив.

Він сидів над розправленою запискою, і його рука досі лежала на ній, долонею вниз, наче він боявся, що папір злетить. Він дивився на мене. Тільки на мене. І в хаті, де за вікном ревло десять горлянок, де Ганя метушилася з мискою, де Ліза вже стояла з телефоном напоготові, між нами було так тихо, як буває тільки під водою.

— Даньку, — сказала баба. Тихіше. — Гості на морозі. Не можна.

Він заплющив очі. На секунду. Тоді обережно склав записку вчетверо, по старих згинах, і поклав її в нагрудну кишеню сорочки. Туди, де носив ключ від синіх дверей.

Встав. І пішов до сіней, повз мене, так близько, що я відчула тепло його руки біля свого плеча. Він не торкнувся мене.

Він не торкнувся мене.

Я видихнула те кругле тверде слово назад, у себе. Воно впало кудись усередину, під ребра, і лишилося там лежати.

* * *

Вони ввалилися в хату разом із морозом.

Спершу ватага. Шестеро чоловіків у кожухах, підперезаних широкими шкіряними поясами, у кресанях із пір'ям і в'язаних шапках, з бородами й вусами, білими від інею. Попереду Михась. Я впізнала його тільки за руками: такі руки, як лопати, бувають в одного чоловіка на все село. Він тримав у них звізду.

Звізда була величезна. Восьмикутна, на довгому держаку, обклеєна золотим і червоним папером, з дзвіночками на кінцях променів, а всередині, за промасленим папером, горіла свічка, і від того звізда світилася зсередини, як ліхтар, як маленьке тепле сонце. Михась крутив держак, і звізда оберталася, і по стінах хати, по рушниках і образах, по наших обличчях попливли золоті й червоні плями.

За ватагою — скрипаль. Дід Петро, той самий, з вечорниць, худий, як смичок, у кресані, з бородою, в якій заплуталися сніжинки. За ним — хлопець із бубном.

А за ними, штовхаючись, хихочучи, наступаючи одне одному на п'яти, — вертеп.

Діти. Дев'ятеро чи десятеро. Ангел у білій простирадлі з крилами з картону й фольги, з дротяним німбом, що з'їхав набік. Пастушок у кожушку, вивернутому вовною догори. Три царі в коронах із бляшанок з-під консервів. Чорт, увесь у чорному, з вимазаним сажею лицем і хвостом з мотузки, що волочився по підлозі. Коза. Справжня гуцульська коза: дитина під вивернутим кожухом, з дерев'яною головою на палиці, з рогами, обмотаними червоними стрічками, з бородою з льону і з нижньою щелепою, що клацала на шнурку. Смерть: висока худа дівчинка в білому, з косою з картону й лицем, намазаним борошном, і з такими серйозними очима, що мені захотілося їй вклонитися.

І Ірод. Ірод був найменший. Років семи, у червоній мантії, пошитій, вочевидь, із бабиної скатертини, в короні, що сповзала йому на брови, з дерев'яним мечем, вищим за нього самого.

Він подивився на бабу Параску. Тоді на отця Василя. І забув слова.

— Я Ірод... — сказав він і замовк. Ковтнув. — Я Ірод...

— ...цар над царями, — прошепотів отець Василь зі свого місця, ледь ворушачи губами.

— ...цар над царями! — радісно підхопив Ірод на всю хату. — Хто тут мені не кланяється?!

Ліза затулила рота долонею, щоб не засміятися вголос. Її телефон уже знімав.

* * *

Михась вклонився бабі Параскі. Низько, до пояса, з шапкою в руці.

— Дозвольте, господине, заколядувати.

— Колядуйте, хлопці, — сказала баба. — Хата ваша.

І вони заколядували.

Я чула коляду сто разів. У записах експедицій, на кафедрі, на концертах, де хор у вишиванках співав так правильно, що хотілося плакати від нудьги. Я писала про коляду курсову.

Але я ніколи не чула коляди в хаті. Так, як її чують ті, кому вона співається.

Шестеро чоловіків стали півколом біля печі. Михась підняв звізду. Дід Петро притулив скрипку до бороди, бубон стукнув раз. І ватага рушила низькими голосами, грубо, нерівно, з придихом, з тим гуцульським підвиванням на кінцях рядків, від якого стає моторошно й радісно водночас:

— Ой рано-рано кури запіли,
а ще раньше пан господар встав...

Голоси зачепили сволок. Задзвеніли в шибках. Пішли по хаті, по кутках, по лаві, на якій я сиділа, мені в спину, в лопатки, в груди. Полум'я свічки в звізді тремтіло. Дідух у кутку, той, що в'язав Богдан, стояв золотий, як вогонь.

Богдан стояв у дверях. Плечем до одвірка. Звізда оберталася, і золоті плями ковзали по його обличчю, по вилицях, по білому шраму на підборідді, по очах. Він не співав. Він слухав. Ні, не слухав. Він дивився на мене.

Я опустила очі в тарілку.

* * *

Потім був вертеп.

Ірод погрожував вирізати всіх немовлят. Пастушок тремтів. Царі кланялися. Ангел, у якого з'їжджав німб, розповідав про звізду над Вифлеємом так швидко, ніби боявся, що його переб'ють. Смерть ходила по колу й махала косою, і всі діти розбігалися від неї з вереском, справжнім, не вдаваним, бо Смерть була на голову вища за всіх і дивилася дуже грізно.