Частина 2. Глава 10. Записка

Ніхто не рухався.

Ганя застигла з ложкою узвару на півдорозі до рота. Отець Василь поклав руки на стіл і переплів пальці, як на молитві. Юрко відкинувся на лаві й схрестив руки на грудях. Остап примружився. Ангеліна дивилася на бляшанку так, як дивляться на чужий лист, що випадково впав із чужої кишені.

Ліза під столом штурхнула мене ногою. Тричі. У нашій мові це означало: «Мир, зараз щось буде».

Я знала.

Богдан поставив тарілку на стіл. Повільно. Обережно. Не відводячи очей від бляшанки. Потім простягнув руку і торкнувся кришки. Пальцем. Там, де облупилася фарба, де дівчинка в червоній шапці дивилася на вовка, а вовк дивився на неї, і обоє вони були вкриті іржею, як ластовинням.

— Це мамина, — сказав він тихо. — Вона тримала в ній ґудзики.

Ніхто не відповів.

— Я її вкрав. Висипав ґудзики в миску і вкрав. А вона знайшла миску з ґудзиками і сміялася. — Він підняв бляшанку. Вона була легка. Щось у ній ледь чутно зашелестіло. — Сміялася і сказала: «Бери, бери, Даньку. Тільки сховай добре, бо скарби треба ховати добре».

Він подивився на бабу Параску.

— Хто її викопав?

Баба мовчала.

— Бабо.

— Я, — сказав дід Никола. Невинно, з вусами в узварі. — І дівка. Лизавета. Вона копала, я показував. У мене руки вже не ті, щоб мерзлу землю колупати.

Ліза почервоніла до коренів бузкового пасма.

— Я не знала, що там, — сказала вона швидко. — Чесно. Баба Параска сказала: «Іди з Николою, він знає де». Ми пішли. Під смерекою, біля коріння, з того боку, де вода. Там камінь, плаский, і під ним. Ми ледве відкопали, там земля, як бетон.

— Звідки ви знали, діду? — спитав Богдан.

Дід Никола витер вуса рукавом.

— Бо я бачив. Того грудня. За місяць до того... ну. Двоє малих сиділи під смерекою і щось закопували. Я йшов з лісу і бачив. Подумав: най собі. Дитячі секрети. — Він знизав плечима. — А тоді, як ти поїхав, я все думав, викопати чи ні. І не викопав. Думав, сам приїдеш, сам викопаєш. А ти не приїздив. Дев'ятнадцять років.

Богдан опустив очі на бляшанку.

Кришка не піддавалася. Іржа прикипіла намертво. Він натиснув сильніше. Ще. Кісточки пальців побіліли. Щось хруснуло, і кришка відскочила, і впала на скатертину, на сіно під нею, з тихим металевим дзеньком.

* * *

Усередині лежали скарби.

Справжні. Такі, які можуть бути тільки в дитячій бляшанці з-під льодяників, закопаній під смерекою.

Камінець. Гладенький, плаский, білий, з тонкою рожевою жилкою, як у мармуру. Такі камінці бувають у потоці, коли вода століттями обточує їх, поки вони не стають схожі на мило.

Соснова шишка. Маленька, суха, з розчепіреними лусочками.

Ґудзик. Один. Великий, дерев'яний, у формі сонечка. Мамин, мабуть. Той, що не висипався в миску.

Рукавичка.

Дитяча. Червона. В'язана. Одна. З розпущеною ниткою на краю, яка звисала, як хвостик. Вицвіла, побуріла, але ще червона.

Я дивилася на рукавичку, і в мене горіли пальці лівої руки. Безіменний. Там, де колись був зав'язаний бантик.

Моя.

Друга лишилася в потоці. Я пам'ятаю. Мама потім довго бідкалася, що я загубила одну рукавичку, нову, щойно зв'язану. А я не загубила. Я віддала. Для скарбу.

І ще, на самому дні бляшанки, складений учетверо, лежав аркуш.

Шкільний. У клітинку. Пожовклий, з бурими плямами вологи на згинах. Богдан узяв його двома пальцями, як беруть крило метелика. Розгорнув.

Я бачила звідти, де сиділа. Я бачила кожну літеру.

Олівцем. Великими, кривими, старанними літерами хлопчика, що вчиться в шостому класі і хоче, щоб вийшло гарно. З помилкою в одному слові, виправленою зверху:

«КОЛИ ВИРОСТЕМО Я З ТОБОЮ ОЖЕНЮСЯ.
ЧЕСНЕ СЛОВО.
ДАНЬО.
СЛАВЦІ».

А нижче, ще кривіше, ще більшими літерами, зовсім іншим почерком, почерком дитини, яка тільки-но навчилася писати і ще плутає, в який бік дивиться «С»:

«ТАК».

* * *

Богдан читав. Довго.

Я бачила, як рухаються його очі. Зверху вниз. І знову зверху. І знову. Наче він не міг повірити, що це написав він. Наче цифри не сходилися.

— Що там? — спитав Остап. Голосно, з посмішкою. — Скарб? Мапа до золота?

Ніхто не відповів.

Богдан повільно поклав аркуш на стіл. Розправив долонею. Так, щоб усі бачили. Не знаю, навіщо. Може, сам не знав.

Ганя нахилилася й прочитала вголос, по складах:

— «Коли... виростемо... я з тобою... оженюся. Чесне слово. Даньо. Славці». — Вона випросталася. Притиснула руку до грудей. — Ой, людоньки. Ой, Боже мій.

Остап засміявся.

— Ну, братику, — сказав він, наливаючи собі вина, хоча на Святвечір ніхто, крім нього, не пив. — Виявляється, ти вже двічі заручений. Дитячі забавки. Мило.

— Остапе, — сказав отець Василь. Не голосно. Але так, що Остап поставив пляшку.

— А що? Я нічого. — Він підняв руки. — Просто кажу. Дитячі каракулі. Хто таке пам'ятає? Тобі ж було скільки, дванадцять? Ти ж не будеш...

— Дав слово дитині, то дав слово Богові, — сказав дід Никола.

Остап закотив очі.

— Діду, я вас прошу. Це двадцять перше століття.

— Бог не знає, яке століття, — сказав дід. — У нього календаря нема.

Ліза пирхнула. Голосно. Остап обернувся до неї.

— А ти взагалі хто? Ти тут чого?

— Я сестра нареченої, — сказала Ліза, і в голосі в неї була криця, точнісінько мамина, коли мама говорила з податковою. — А ви хто? Ви тут чого? Бо, наскільки я бачу, ви за весь вечір тільки вино пили і всміхалися, як на фото в паспорт.

Юрко закашлявся, щоб не засміятися. Ганя ахнула. Баба Параска нічого не сказала, але кутик її рота смикнувся.

Остап почервонів. Від шиї до волосся. Він відкрив рота.

— Остапе. — Ангеліна поклала руку йому на лікоть. Тихо. — Не треба.

Він висмикнув лікоть.

— А ти мовчи, — прошипів він. — Ти вже сьогодні сказала все, що могла.

Ангеліна побіліла. Встала. Без слова взяла з лави свою куртку і вийшла в сіни. Двері грюкнули.

Остап посидів секунду. Потім теж підвівся, кинувши на стіл серветку, і пішов за нею.