Частина 2. Глава 9. Святвечір

Уранці двадцять четвертого грудня баба Параска не дозволила мені плакати.

— На Святвечір не плачуть, — сказала вона, коли побачила моє обличчя о шостій ранку, на кухні, біля холодної ще печі. — Як заплачеш на Святвечір, цілий рік плакатимеш. Умийся. Холодною. І ходи мак терти.

Я вмилася холодною. Вода з рукомийника обпекла обличчя так, що перехопило подих. Я витерлася шорстким рушником, подивилася на себе в маленьке дзеркальце біля дверей. Червоні повіки. Бліді губи. Нічого. Баба мала рацію: холодна вода лікує.

Але не все.

Він не спав. Я знала. Він пролежав усю ніч на своєму боці лави, обличчям до стіни, і не ворухнувся. Його рука не шукала мою. Моя не шукала його. Між нами не було подушки. Але між нами було щось гірше. Одинадцять дерев.

І одне слово, яке я сказала вчора в Юрковому коридорі. Слово, яке не мала права казати.

Наша.

Він чув. Він зрозумів. Я бачила це по тому, як він дивився на мене за вечерею, коли ми повернулися. Не з люттю. Не з образою. З питанням. Величезним, як гора, питанням.

Я вийшла з-за столу першою. Сказала, що болить голова.

Він не пішов за мною.

* * *

Мак терли в макітрі.

Макітра була глиняна, стара, з потрісканою поливою, а макогін дубовий, гладенький від сотень рук, що терли ним мак до мене. Баба насипала мак, залила окропом, і він мав настоятися, а тоді я мала терти. Довго. Поки не побіліє. Поки не пустить молочко.

— Мама твоя терла, — сказала баба Параска. Вона сиділа поруч і перебирала пшеницю для куті. — Оля. Отак сідала на ослінчик біля Марійки, і обидві терли, і співали. Голоси в них були, як два струмки. Одна вище, друга нижче. Половина села під вікнами стояла.

Макогін завмер у моїх руках.

Я підвела очі. Баба не дивилася на мене. Вона дивилася на пшеницю. Перебирала зернятко за зернятком, відкидаючи сміття.

— Ви знаєте, — сказала я. Тихо. Не питання.

— Я знала з першої хвилини, дитино. Як тебе з саней Юрко виймав. — Баба відкинула ще одне сміттячко. — У тебе Олині плечі. І Олина хода. А як я долоню твою побачила, то вже й сумніву не було. Я ж той шрам перев'язувала. Сама. Того дня. Марійка лежала, Оля плакала, а я перев'язувала. Ти кричала, що Даньо тебе врятував і ти за нього заміж вийдеш.

Я сиділа з макогоном у руці і не могла дихати.

— Чому ви йому не сказали?

Баба Параска нарешті подивилася на мене. Чорні очі, молоді, мокрі.

— А чому ти йому не сказала?

Я мовчала.

— Отож, — сказала баба. — Бо то не моє. То твоє. Як ти вирішиш. — Вона знову взялася за пшеницю. — Три мої правнуки мають від тебе народитися, а ти тут сидиш і мак не треш. Три! Я вже бачила. Двох хлопців і дівку. Тери, кажу.

Я засміялася крізь сльози. Не змогла стриматися. Баба Параска дала мені легенького потиличника, тільки щоб я не плакала, бо на Святвечір не можна.

Я терла мак. Довго. Аж поки він не побілів і не пустив молочко. А баба сиділа поруч і тихо наспівувала. Колядку. Ту саму, яку, мабуть, співали тут дві молоді жінки сорок років тому. Одна вище, друга нижче.

Я підхопила. Нижче.

* * *

Дванадцять страв ми готували до самого вечора.

Кутя з пшениці, маку, меду й горіхів, у великій глиняній мисці. Узвар із сушених яблук, груш і слив, що пах на всю хату так, що навіть корова в стайні, здається, принюхувалася. Борщ, пісний, червоний, як калина, з вушками з грибами. Вареники з картоплею, з капустою, з квасолею. Голубці з пшоном. Гриби, смажені з цибулею. Квасоля з часником. Тушкована капуста. Пампушки з маком. Риба, форель, яку Юрко приніс зранку зі ставка, ще живу, і Ліза верещала, поки її не почистили. Горох із олією. І книші, маленькі, рум'яні, з дірочкою посередині, щоб «душам було куди дивитися».

Ліза знімала все. Вона бігала з телефоном між піччю і столом, і коментувала тихим урочистим голосом, як ведуча на «Нешнл Джеографік»: «А зараз, дорогі підписники, ви бачите, як баба Параска власноруч ліпить вареник, якому, без перебільшення, позаздрив би сам Гордон Рамзі...» Баба вдавала, що не чує, але кожного разу, коли Ліза наводила на неї камеру, випрямлялася і поправляла хустку.

Ганя прийшла о третій з власною миткою, з пиріжками і з новиною, що в Михася жінка таки зварила дванадцять страв, хоча торік варила тільки дев'ять, і що це «через теля з зіркою».

Богдана не було.

Він пішов зранку. Сказав бабі, що піде з дідом Николою по сіно для столу. Сіно потрібне було під скатертину. Але сіно дід приніс сам, о десятій, а Богдан не прийшов.

Він повернувся о четвертій. З лісу. Я бачила з вікна, як він ішов від потоку, від смереки, засніжений, з опущеною головою. Він стояв під смерекою, мабуть, годину. Я бачила його там, коли виходила по воду. Він стояв і дивився на нижню гілку над водою.

На вузлик.

Він побачив вузлик.

* * *

Стіл накривали по правилах.

Спершу сіно. Баба розстелила його рівним шаром, а тоді Ганя поклала зверху дві скатертини, одну на одну, білі, вишиті червоним. Під скатертину по кутах часник, у кожен кут по зубчику. І гроші, монетки. І одну монетку баба поклала під свою тарілку, а одну під тарілку Богдана, «щоб господар був багатий». Ліза поклала під свою тарілку свою власну монетку, бо «на тікток теж треба».

Тарілок було одинадцять. Баба Параска. Богдан. Я. Ліза. Ганя. Дід Никола. Юрко. Отець Василь, який мав прийти після служби. Остап. Ангеліна.

І одинадцята.

Баба поставила її на чільному місці, біля себе, під образами. Порожню. Поклала поруч ложку. Поставила чарку. Налила узвару.

— Для Марійки, — сказала вона тихо.

Ліза перестала знімати. Ганя приклала до очей рушник. У хаті стало тихо.

А тоді баба поставила дванадцяту тарілку. І тринадцяту. Поруч з одинадцятою. І подивилася на мене.

— А це для твоїх, дитино. Для Олі й для Сергія. Хай і вони сьогодні з нами.

Я не плакала. На Святвечір не можна.

Я просто вийшла на ґанок і стояла там на морозі, поки не перестало пекти в очах.

* * *