Частина 2. Глава 8. Богдан. Рада директорів

Дід Никола подивився на неї.

Не на мене. Повз мене. У сіни, де вона сиділа на лаві, з одним зашнурованим черевиком і другим розшнурованим, і дивилася на нас широко розплющеними зеленими очима. Дід дивився на неї секунду. Дві. Нічого не сказав. А тоді забрав руку з мого плеча і зачинив перед моїм носом двері. Тихо. Рішуче. Як зачиняють двері перед дитиною, якій ще рано знати.

Я стояв на ґанку і дивився на двері.

Мира вийшла з сіней. Мовчки пройшла повз мене і спустилася на стежку, де чекала Ліза з дідухом на руках. Не обернулася.

Я пішов за ними. І всю дорогу до бабиної хати, вниз, повз церкву, повз міст, я рахував.

Не цифри. Інше. Те, що досі ніколи не наважувався скласти докупи.

Руда.

Її волосся. Темне, але з мідним відблиском, коли на нього падає сонце або вогонь. Я бачив це на вечорницях, і в колибі, і на мосту. Не каштанове. Мідне. Яким, мабуть, стає руде, коли дівчинка виростає.

Зелені очі. Юрко казав: «Очі в неї були точнісінько як у вас. Зелені, як смерековий мох». Я чув. Я стояв поруч і чув, хоча вдавав, що слухаю дідів.

Шрам на лівій долоні. Від великого пальця до зап'ястя. Тонкий, білий, як від криги.

Як від криги.

Мамина пісня. Яку мама співала тільки мені.

Стежка до потоку, яку вона знайшла вночі, вперше в житті.

Діжа трьома пальцями.

Баба, що тримала її долоню першого вечора й казала «нарешті».

І дід Никола, що щойно подивився на неї, коли я спитав, яке слово я дав.

Я зупинився посеред дороги. Біля мосту. Там, де тиждень тому стояла Остапова машина.

Мира з Лізою йшли попереду. Ліза щось розповідала, розмахуючи вільною рукою, і дідух у неї на руках гойдався, як золотий човен. Мира мовчала. Ішла, засунувши руки в кишені маминого светра, з опущеною головою.

Ні. Ні, це неможливо. Вона з Києва. Вона прийшла на співбесіду в зеленій сукні. Вона сказала, що мама ніколи не розповідала, з якого села.

Вона сказала «не пам'ятаю», коли я спитав дівоче прізвище. А в неї ж пам'ять, як у комп'ютера. Вона пам'ятає дати всіх моїх зустрічей на три місяці вперед.

Цифри складалися. Вони складалися так чітко, так неминуче, що мені стало страшно.

Бо якщо вона та руда мала з того берега, то вона знала. Вона знала з першого дня. Можливо, з першої ночі, коли пішла до потоку й плакала під смерекою. І мовчала.

Чому?

Я хотів наздогнати її. Схопити за плечі. Розвернути. Подивитися в очі і спитати.

Телефон у кишені завібрував.

* * *

Тут, біля мосту, ловило. Одна рисочка. Я дістав телефон.

Три пропущені від Остапа. Повідомлення. Друге. Третє. Від Остапа. Від фінансового директора Оленича. Від голови наглядової ради Куликова.

«Богдане Андрійовичу, терміново. Банк вимагає позачергову нараду сьогодні о 18:00. Онлайн. Присутність обов'язкова».

«Богдане, "Фортіс" готовий говорити. Сьогодні або ніколи. О.»

«Богдане Андрійовичу, ситуація критична. Ощадбанк надіслав вимогу про дострокове погашення траншу. Потрібне рішення ради до кінця року. Куликов».

Я стояв на мосту і перечитував. Перечитував знову.

Дострокове погашення траншу. Два мільйони доларів. Під проєкт «Сокільська вершина». Під землю, якої в компанії досі не було.

Хтось сказав банку, що землі не буде.

Я підвів очі. Вище, на схилі, біля Юркової садиби, стояла біла машина. Остапова. І я знав, хто сказав банку.

* * *

О шостій вечора я сидів у Юрковій кімнаті для туристів, на другому поверсі, перед ноутбуком. Юрко мав старлінк. Єдиний у селі. Поставив торік, для туристів із Польщі, які не могли жити без інстаграму. Сигнал ішов рівний, чистий, як у Києві.

На екрані було дев'ять віконець.

Куликов, голова наглядової ради, у своєму кабінеті на Печерську, з бюстом Шевченка на полиці за спиною. Оленич, фінансовий директор, у светрі з оленями, бо вже святкував удома. Троє членів ради, яких я знав як облуплених: обережні, сірі, завжди голосують так, як вітер дме. Двоє з банку. Юристка з «Фортісу», молода, гостра, у чорному піджаку, з волоссям, зібраним у хвіст так туго, що в неї, мабуть, боліла голова.

І Остап. У сусідній кімнаті цієї самої садиби, через одну дерев'яну стіну. З ноутбуком на колінах і з усмішкою на обличчі.

— Колеги, — почав Куликов. — Дякую, що зібралися напередодні свят. Ситуація, як ви знаєте, складна.

Ситуація була така.

Банк дізнався, що земля під проєктом не належить компанії. Що є «ризик її переходу третій особі». Банк злякався. Банк хотів гроші назад. Два мільйони до тридцять першого грудня. Якщо ні, компанія потрапляє в дефолт за кредитом, і тоді все: рахунки, активи, лікарня в Ірпені, яку ми ще не до кінця передали місту, два житлові комплекси на Лівому березі, двісті людей у штаті.

— Є рішення, — сказав Остап. Через стіну я чув його голос двічі: з динаміка ноутбука і крізь дерево, на пів секунди раніше. — Ви всі його знаєте. «Фортіс Груп».

Юристка «Фортісу» кивнула.

— «Фортіс Груп» готовий увійти в проєкт «Сокільська вершина» як стратегічний партнер, — сказала вона рівно, як читала з аркуша. — З часткою п'ятдесят один відсоток. Ми беремо на себе зобов'язання перед банком. Повністю. До кінця року.

— За яких умов? — спитав я.

— Перегляд проєкту. — Вона навіть не моргнула. — Наша концепція передбачає використання повної площі ділянки. Двадцять гектарів. Плюс розширення під'їзної дороги через долину потоку. Плюс додатковий готельний комплекс на сто двадцять номерів у нижній частині схилу. Біля води.

Біля води.

Я бачив цю ділянку на плані. Я знав кожен квадратний метр. Нижня частина схилу, біля води, це там, де потік вигинається під горою. Де стоїть бабина хата. І стара смерека.

— Під'їзна дорога пройде по правому берегу потоку, — продовжила юристка, наче почула мої думки. — Знадобиться розчищення прибережної смуги. Одинадцять дерев. Ми вже провели аудит.

Одинадцять дерев.

— Ви були на ділянці? — спитав я.

— Наші фахівці працювали з супутниковими знімками.