Частина 2. Глава 7. Дідух

Лист я прочитала тієї ж ночі. На кухні, біля печі, при світлі Лізиного телефона, поки сестра сиділа поруч і тримала мене за руку.

Папір був тонкий, у клітинку, вирваний зі шкільного зошита. Я одразу впізнала цей почерк, хоча бачила його досі лише на звороті фотографії. Круглий, учительський, з довгими хвостиками в «у» і «д». Тільки тут він був кривий. Слабкий. Літери тремтіли й налазили одна на одну, наче рука, що їх виводила, ледве тримала ручку.

«Олю, сестричко моя.

Пишу, бо говорити вже не можу, кашель душить. Ти не плач, коли читатимеш. Ти й так наплакалася за ці дні, я бачила.

Я знаю, що ти себе картаєш. Що Славця побігла на кригу, а ти не догляділа. І що Даньо стрибнув по неї, а потім утік у гори, бо подумав, що вона через нього мало не втопилася. І що я пішла за ним у хуртовину. І що тепер я лежу.

Олю, послухай мене. Ніхто тут не винен. Ні Славця, ні Даньо, ні ти.

Лікар у Верховині сказав мені ще в листопаді, що до весни я не доживу. Легені. Я нікому не казала, крім Параски. Андрієві не сказала, бо він би кинув роботу і сидів би тут, а нам гроші треба на Даня. Даньові не сказала, бо він малий.

І того дня я пішла не тільки за ним. Я знала, де він сховався. Він завжди ховається в старій колибі на полонині, я йому її сама показала. Я пішла, бо хотіла ще раз побачити полонину. Поки ноги носять. Хотіла попрощатися з горами, Олю. І побачила. І посиділа там, у колибі, з ним, з малим моїм, і він плакав, а я його гріла. Я того дня була щаслива. Ти чуєш? Щаслива.

Як Даньо колись виросте і скаже, що він винен, віддай йому цей лист. Скажи, що мама не через нього. Мама просто хотіла ще раз подивитися на смереки.

І Славцю бережи. Вона в тебе золота. Вона мені вчора принесла під вікно пиріжок із маком, у рукавичці, і сказала, що Даньо врятував її, і що вона за нього заміж вийде. Я сміялася так, що знову кашляла.

Може, й вийде. Хто знає. Гори все пам'ятають.

Твоя Марійка.

Січень».

Я дочитала. Склала лист. Поклала на коліна.

Ліза мовчала. Вона тримала мене за руку так міцно, що пальці в мене побіліли.

— Мир, — сказала вона нарешті. — Ти плачеш.

— Ні.

— Плачеш. У тебе з носа капає.

Я витерла ніс рукавом маминого светра. Мама. Ольга Ткачук. Сестричка Марійки. Вона знала. Вона все знала, усі ці роки. Вона тримала цей лист у шухляді, під парасолькою, і не віддала його. Бо не знала куди. Бо Андрій Ярема забрав сина до Києва і обірвав усі зв'язки з селом, з бабою, з усіма. Бо ми теж поїхали, за рік. Бо мама не хотіла пам'ятати потік, кригу і руду малу з синіми губами.

Бо мама думала, що винна вона.

— Він винить себе, — сказала я тихо. — Дев'ятнадцять років. Він думає, що мама померла через нього.

Ліза дивилася на мене.

— Тоді віддай йому.

— Я не можу.

— Чому?

— Бо тут написано, хто я. — Я підняла лист. — «Славця побігла на кригу». «Даньо стрибнув по неї». Він прочитає і зрозуміє. Що це я. Що через мене він стрибнув у воду. Що через мене утік. Що через мене мама пішла в хуртовину.

— Мир, там написано, що не через тебе.

— Там написано. А він прочитає по-своєму. Він же все рахує. Він складе цифри. — Я засміялася. Гірко, тихо. — Ти не знаєш його, Лізо. Він складе.

Ліза довго мовчала. Потім узяла фотографію, що лежала на лаві поруч. Подивилася на неї. На двох дітей під смерекою.

— Я його знаю чотири години, — сказала вона. — Але я бачила, як він на тебе дивиться. І знаєш що? Мені здається, ти його недооцінюєш. — Вона поклала фото мені на коліна, поверх листа. — Або переоцінюєш себе. Ти завжди думаєш, що ти в усьому винна. І з мамою з татом теж. Думаєш, якби ти тоді поїхала з ними на дачу, а не лишилася в гуртожитку писати ту курсову, вони б не поверталися так пізно.

Я застигла.

Я ніколи їй цього не казала. Ніколи. Нікому.

— Звідки ти...

— Я ж бачу, — сказала Ліза. Так само, як казала баба Параска. — Я ж не сліпа, Мир. Ми люди прості, але не сліпі.

І вона обійняла мене. Моя маленька сестра. Пахла шампунем з полуницею і бабиною піччю. Обіймала, а я плакала їй у бузкове пасмо, тихо, щоб не почули ні баба за стіною, ні він за дверима світлиці.

* * *

Вранці Ліза допитала Богдана.

Я не встигла її зупинити. Я вийшла зі світлиці о восьмій, з червоними очима, які сподівалася списати на гірське повітря, а вони вже сиділи за столом удвох. Він із мідною джезвою в руці. Вона з телефоном, що лежав екраном донизу, як у нього в кабінеті. Баба Параска пряла біля печі й удавала, що її тут нема.

— Богдане Андрійовичу, — казала Ліза, — я маю до вас кілька запитань.

— Богдан.

— Богдане Андрійовичу, — повторила Ліза з притиском. — Ви мені поки що не родич.

Він подивився на неї. Довго. Тим самим поглядом, яким дивився на інвесторів, що просили знижку. Ліза витримала. Вона в мене таке витримує. Вона витримала погляд нашої директорки ліцею, коли та викликала її через відео про шкільну їдальню, яке набрало сто тисяч переглядів.

— Слухаю, — сказав він.

— Перше. Скільки вам років?

— Тридцять один.

— Їй двадцять шість. Різниця п'ять. Прийнятно. — Ліза загнула палець. — Друге. Ви одружені були?

— Ні.

— Діти?

— Ні.

— Кредити?

— Ні.

— Шкідливі звички?

Він подумав.

— Я рахую.

— Що рахуєте?

— Усе.

Ліза примружилася.

— Це не шкідлива звичка. Це діагноз. — Вона загнула ще палець. — Третє. Останнє. Ви знаєте, що вона п'є каву з двома ложками цукру і з корицею?

— Знаю.

— А що вона плаче на мультику «Вперед і вгору»? На першій сцені, де бабуся і дідусь?

— Тепер знаю.

— А що вона спить із зайцем? Михайло Петрович. Сірий, без одного вуха. Він у неї в валізі, вона його сюди притягла, хоча клялася, що ні.

— Лізо! — Я стояла на порозі кухні, і вуха в мене горіли так, що, мабуть, від них можна було запалювати свічки.

Богдан повільно обернувся до мене. Подивився. На мої червоні очі, на розпатлане волосся, на мамин светр. І в кутику його рота з'явилося те, що я тепер бачила дедалі частіше. Ледь-ледь. Як перший пролісок.