Частина 2. Глава 6. Ліза приїхала

— Ти її пам'ятаєш? — спитала я.

Мій голос пролунав дивно. Високо, тонко, наче не мій. Наче з-під води.

Він дивився на мене, і я бачила, як він шукає. Там, усередині себе. Як людина, що шукає в темній кімнаті вимикач, обмацуючи стіну.

— Ні, — сказав він нарешті. — Тільки це. Що руда. Що кіски. Що на тому березі. І що я обіцяв їй водоспад. — Він потер чоло. — Решта, як за склом. Бачиш, що там щось є, а не розбереш.

Я мовчала.

— Ти чого? — Він нахилився до мене. — Ти знову тремтиш.

— Холодно, — сказала я.

Це була брехня. Мені було не холодно. Мені було страшно так, як не було навіть там, на схилі, у хуртовині.

Він підкинув у вогонь останню дошку. Притягнув мене ближче, загорнув у бабину хустку з трояндами, сам загорнувся в свою куртку і ліг на сіно, поклавши мою голову собі на плече.

— Спи, — сказав він. — До ранку хуртовина вщухне. Тоді підемо.

— А дід Никола?

— Дід Никола впертий. Він трембітатиме до ранку.

Я слухала, як б'ється його серце. І як десь далеко, внизу, крізь вітер, ледь-ледь пробивається голос трембіти. Протяжний, сумний, нескінченний.

Я заснула під нього, як під колисанку.

* * *

Нас знайшли на світанку.

Юрко і Михась, на двох конях, з ліхтарями й мотузками. Хуртовина вщухла, і світ навколо колиби був білий, тихий і чистий, як новенький аркуш. Сонце вставало над гребенем, і сніг горів рожевим і золотим. Смереки внизу стояли в білих шубах, і з них не впало жодної сніжинки. Наче нічого не було. Наче гори вночі не намагалися мене вбити.

Юрко побачив нас на порозі і сплеснув руками.

— Живі! Даньку! Пані Мирославо! Ну ви й даєте! Баба Параска вже на трьох свічках молилася!

Він зіскочив із коня, підбіг, обійняв спершу Богдана, потім мене, міцно, по-ведмежому. І тримав мене на секунду довше, ніж треба. А тоді відпустив і подивився мені в обличчя. Пильно. Тим самим поглядом, що біля стайні.

Нічого не сказав.

Мене посадили на Гнідка. Богдан ішов поруч, тримаючи коня за вуздечку, і не зводив з мене очей. Михась ішов попереду, мовчки, протоптуючи стежку. Ми спускалися лісом, і я бачила червоні мітки на смереках, і камінь, схожий на ведмедя, і зрозуміла, де звернула не туди. На двадцять метрів раніше. Лише двадцять метрів.

Дід Никола сидів на пеньку на краю лісу. З трембітою на колінах. Білий від інею, як сам дід Мороз. Губи потріскані, сині. Але очі світилися.

— Знайшов, — сказав він Богданові. Не питання.

— Знайшов, діду.

— Ну то й добре. — Дід підвівся, хитаючись. Михась підхопив його під руку. — А то я вже думав, другий раз не витримаю.

Богдан підійшов до нього. Узяв за руки. Обидві. Подивився в очі. А тоді нахилився і поцілував старому руку.

Дід Никола завмер.

— Ти що, Ярема, — сказав він хрипко. — Ти що, здурів. Я ж не піп.

— Дякую, — сказав Богдан.

Дід відвернувся. Шморгнув носом. Витер очі рукавом кожуха.

— Мороз, — сказав він. — Очі сльозяться.

* * *

Баба Параска стояла на ґанку.

Я бачила її здалеку, ще з мосту. Висока, пряма, у чорній хустці з трояндами, без кожуха, у самому кептарі. Нерухома, як смерека. Ганя кружляла довкола неї з кожухом у руках і щось кричала, а баба не дивилася на Ганю. Вона дивилася на дорогу.

Коли ми під'їхали, вона спустилася з ґанку. Сама. Сходинка, друга, третя.

Богдан зняв мене з коня. Я стала на сніг. Ноги трохи тремтіли.

Баба Параска підійшла до мене. Подивилася. Від шапки до черевиків. А тоді підняла руку і дала мені ляпаса.

Легкого. Ледь відчутного. Більше дотик, ніж удар.

— Це за те, що не послухала, — сказала вона.

А тоді обійняла. Міцно. Так, що я відчула крізь куртку її кістляві плечі, і вони тремтіли.

— А це за те, що вернулася, — прошепотіла вона мені на вухо.

Я обійняла її у відповідь. І заплакала. Нарешті. Голосно, некрасиво, як Ліза, коли їй було чотири і вона розбила коліно. Баба гладила мене по спині, по мокрій куртці, і примовляла щось гуцульською, чого я не розуміла, але розуміла.

Богдан стояв поруч. Я бачила крізь сльози, як баба простягнула руку і до нього теж. Не ляснула. Просто поклала долоню йому на щоку, як першого вечора.

— Знайшов, — сказала вона. Так само, як дід Никола.

— Знайшов, бабо.

— Того разу не знайшов би, — сказала баба Параска тихо. — Того разу ти сам загубився. А тепер знайшов. Значить, виріс.

* * *

Наступні п'ять днів були дивними.

Не поганими. Навпаки. Але дивними, бо я не знала, що з ними робити.

Він повернувся в світлицю. Того ж вечора, мовчки, приніс свою подушку з маминої кімнати і поклав на лаву. Не посередині. На своє місце, у головах. Стіни більше не було.

Ми не говорили про це. Ми лягали, кожен на свій бік, і між нами було тридцять сантиметрів перини. Але щоночі, коли гасло світло, його рука знаходила мою. І ми засинали так. Більше нічого. Тільки руки.

Він знову варив мені каву вранці. Щодня. Без жодних штрафів. Ганя дивилася на це, як на диво, і одного разу я почула, як вона шепоче бабі: «Параско Іванівно, та він же її любить, га?» А баба відповіла: «Цить».

Ангеліна приходила рідше. Через день. Вона сідала за стіл, пила чай, говорила про погоду і про Київ, і не дивилася на мене. Тільки одного разу, коли Богдан вийшов по дрова, вона нахилилася до мене і тихо сказала: «Сім днів». Потім: «Шість». Потім: «П'ять».

Я не відповідала.

Остап із Богданом сиділи вечорами в Юрковій садибі над ноутбуком. Говорили про раду директорів, яка збереться двадцять сьомого, онлайн. Богдан повертався пізно, похмурий, і нічого не розповідав. Я не питала.

А двадцять другого грудня приїхала Ліза.

* * *

Він поїхав по неї у Верховину сам. На своїй машині, яку Михась витягнув із замету ще першого дня. Я хотіла з ним, але баба сказала, що мені треба «відлежатися після гір», і заборонила виходити з хати далі ґанку.

Я стояла біля вікна над мисником, звідки видно дорогу, і чекала.

Машина з'явилася з-за повороту о третій. Під'їхала. Спинилася. Двері відчинилися, і з них вилетіла Ліза.