Частина 2. Глава 5. Колиба

Він не відпускав мене довго.

Ми стояли на порозі колиби, у дверях, і хуртовина вила за його спиною, і сніг летів на нас обох, а він тримав мене так, ніби я могла розчинитися, якщо він хоч на мить послабить руки. Я відчувала, як він дихає. Важко, з хрипом, уривчасто. Як після бігу. Як після десяти кілометрів на доріжці на тридцятому поверсі, тільки без доріжки, по пояс у снігу, вгору, у хуртовину.

— Ти дурна, — сказав він мені у волосся. Утретє. Тихіше. — Ти зовсім дурна, Миро.

— Я знаю.

— Баба сказала «не ходи високо».

— Я знаю.

— Ти могла...

Він не договорив. Руки на моїй спині стиснулися ще сильніше, і я почула, як у нього в грудях щось схлипнуло. Не плач. Щось глибше. Звук, якого він, мабуть, сам від себе не чекав.

— Я тут, — сказала я. — Я жива. Богдане. Я тут.

Він відсторонився. Подивився мені в обличчя, тримаючи за плечі. Сніг на його віях танув, бо ми стояли близько і дихали одне на одного, і краплі текли по його щоках. Танучий сніг. Мабуть, танучий сніг.

— Заходь, — сказав він. — Швидко. Ти вся синя.

* * *

Він працював мовчки і швидко, як працював у кабінеті, коли треба було за годину переписати кошторис, який хтось зіпсував за тиждень.

Зачинив двері, підпер їх поламаною сокирою, щоб вітер не відчиняв. Поставив ліхтар на землю, і в його жовтому світлі колиба ожила: тіні на колодах, павутиння, чорне ватрище. Він оглянув усе одним поглядом, і я бачила, як він рахує. Сіно. Дошки. Дрова. Скільки згорить і за скільки.

Дров не було. Була сокира з поламаним топорищем і старі дошки в кутку, сірі, сухі, з цвяхами.

— Підійде, — сказав він.

Він розламав дошки руками і ногою. Склав у ватрищі. Підклав сіна. Дістав із кишені куртки коробку сірників. Бабину, я впізнала, з полички над піччю.

— Ти взяв сірники? — спитала я. Голос цокотів разом із зубами.

— Я взяв усе. — Він чиркнув сірником. Перший зламався. Другий погас. Третій спалахнув, і він прикрив вогник долонями, як прикривають пташеня. — Ліхтар, сірники, ніж, бабину хустку, шоколад і флягу. Дід Никола сказав, що ти пішла до колиби. Я подумав, що ти дійдеш не до тієї.

— Чому?

— Бо ти завжди йдеш не туди, куди треба.

Сіно зайнялося. Затріщало. Вогонь лизнув дошку, другу, і в колибі стало світліше, тепліше, і дим поповз угору, до дірки в даху, повільно, наче не хотів виходити на мороз.

Він обернувся до мене.

— Знімай куртку.

— Що?

— Куртку. Вона мокра. Знімай.

Я не могла. Пальці не слухалися. Блискавка не піддавалася. Він підійшов, присів навпочіпки переді мною, на сіні, і сам розстебнув блискавку. Стягнув із мене куртку. Мамин светр під нею був вологий на плечах, там, де сніг набився за комір.

— І рукавиці.

Він стягнув рукавиці. Подивився на мої руки. Вони були білі, воскові, неживі, з синюшними кінчиками пальців. Я сама злякалася, побачивши їх.

Він нічого не сказав. Тільки щелепи стиснулися.

А тоді розстебнув свою куртку, підняв светр і футболку під ним, узяв мої руки і поклав їх собі на груди. Голою шкірою до голої шкіри. Під светр. До серця.

Він зашипів крізь зуби, коли мої крижані пальці торкнулися його. Але не відсахнувся. Притиснув їх долонями зверху, через светр, і тримав.

— Не ворушись, — сказав він.

Я не ворушилася.

Я сиділа на сіні, і мої руки лежали на його грудях, і під долонями билося серце. Швидко. Сильно. Гаряче. Я відчувала кожен удар. Тук. Тук. Тук. Як бубон на вечорницях. Як годинник на бабиній кухні.

Спершу я не відчувала нічого. Потім кольнуло. Потім запекло так, що я заскиглила, бо в пальці верталася кров, і це було, як тисяча голок одночасно. Він тримав. Не відпускав. Дихав рівно, повільно, і я почала дихати в його ритмі, і біль потроху відступав.

Вогонь тріщав. Хуртовина вила за стінами. А ми сиділи так, і ніхто з нас не говорив.

Тільки один раз, коли пальці вже майже перестали боліти, я відчула під правою долонею, збоку, біля ребер, нерівність. Тонку горбкувату смужку на гладкій шкірі.

— Що це? — спитала я.

— Шрам.

— Я бачу, що шрам. Звідки?

Він помовчав.

— Мені було десять. Михасів батько тримав бика. Великого, чорного, з кільцем у носі. Ми з Юрком полізли його дражнити червоною хусткою, бо бачили по телевізору іспанську кориду.

— Ні.

— Так. Бик не дивився телевізор. Він не знав, що треба бігти на хустку. Він побіг на мене. — У голосі з'явилося щось схоже на усмішку. — Я перелітав через паркан і зачепився боком за цвях. А Юрко сховався в бочці з дощовою водою і сидів там до вечора.

Я засміялася. Крізь цокотіння зубів, крізь сльози, що ще не висохли. Засміялася так, що мусила притулитися лобом до його плеча.

— А на руці? — спитала я крізь сміх. — На біцепсі. Теж бик?

— Ні. На руці гірше. — Він замовк. — На руці про це потім.

І щось у його голосі сказало мені, що питати далі не треба.

* * *

— Пий, — сказав він згодом.

Фляга. Бабина, алюмінієва, обмотана повстю. Я ковтнула. Палинка. Обпекла горло, вибухнула в животі гарячою кулею, і я закашлялася, а він постукав мене по спині.

— Ще.

— Я сп'янію.

— Ти спершу зігрієшся. Пий.

Я ковтнула ще. Тепло розповзлося по тілу, до самих колін. Він відламав шматок шоколаду, гіркого, з горіхами, і поклав мені в рот. Сам. Пальцями. Як годують пташенят.

Мої руки ще лежали в нього під светром. Уже не крижані. Теплі. Я відчула, що мені незручно їх тримати там, що я торкаюся його шкіри, гладкої, гарячої, і що від цього мені теж гаряче, і не від палинки. Я забрала руки.

Він не перешкодив. Тільки обсмикнув светр.

— Як ти мене знайшов? — спитала я.

— Дід Никола. — Він підкинув у вогонь ще дошку. — Він бачив, як ти пішла в ліс, з того боку, де його хата. Він знав, що мете буде. Він пішов за тобою, але ти йшла швидше. Він побачив, де ти звернула. Не туди. Він повернувся в село, а тут якраз я з Михасем із Верховини.

— І ти пішов.

— Я пішов. А дід став на краю лісу і трембітав. Щоб я знав, куди повертатися. — Він помовчав. — Він сказав, що трембітатиме, поки ми не повернемося. Хоч до ранку.