Частина 2. Глава 4. Сніг на віях

Уранці його вже не було.

Сині двері стояли відчинені. Мамине ліжко застелене білим ліжником, рівно, без жодної складки, як у готелі. Подушка лежала на ньому, в головах. Він її не повернув.

На кухні баба Параска пряла біля печі. Ганя розтоплювала другу піч, малу, у сінях, і бурмотіла щось під ніс, і, побачивши мене, замовкла. Уперше за десять днів Ганя замовкла сама, без бабиного «Ганю».

— Поїхав, — сказала баба Параска, не підводячи очей від прядки. — З Михасем. У Верховину. Каже, треба подзвонити в Київ, у вас там щось на роботі.

У нас на роботі нічого не було. Я знала. Я знала його календар краще, ніж свій. До двадцять сьомого грудня в нього не було жодної зустрічі, жодного дзвінка, бо я сама все переносила, ще в Києві, з листопада.

Він не поїхав дзвонити. Він поїхав від мене.

Я сіла на лаву. Ганя мовчки поставила переді мною чай. Я обхопила горнятко долонями. Воно пекло, і я тримала, поки не стало боляче.

— Він що, сказав щось? — тихо спитала я.

— Нічого не сказав, — відповіла баба. — Але дивився так, як дід його дивився, коли гнівався. Мовчки. І рахував. — Вона пустила нитку. Колесо прядки зарипіло. — Ти не бійся, дитино. Перегніває.

— А якщо ні?

Баба Параска зупинила колесо. Подивилася на мене.

— Тоді він дурень, — сказала вона просто. — А дурнів у нашому роду ще не було. Окрім його діда. І того я перевиховала.

Ганя пирхнула. Нервово, але пирхнула.

Я встала. Підійшла до цвяха біля дверей, де висіла моя вишнева куртка. Засунула руку в праву кишеню. Дістала чорну візитку з золотими літерами.

Подивилася на неї. «Остап Ярема. Генеральний директор».

Відчинила дверцята печі. Жар дихнув мені в обличчя. І я кинула візитку туди, у червоне, у вогонь.

Вона не згоріла одразу. Дорогий картон, мабуть, із якимось покриттям. Скрутилася, почорніла, і золоті літери ще секунду світилися крізь полум'я, як очі. А тоді зникли.

Я зачинила дверцята.

Баба Параска дивилася на мене. Довго.

— Правильно, — сказала вона.

Але його тут не було. Він не бачив.

* * *

Я не могла сидіти в хаті.

Стіни тиснули. Рушники, ікони, герань на підвіконні світлиці, лава з периною і без другої подушки. Мамина кімната з синіми дверима, відчиненими, але порожніми. Усе в цій хаті говорило про нього, і я не могла цього слухати.

Я сказала бабі, що піду пройдуся.

— Куди?

— До потоку. Може, трохи вище.

Баба подивилася у вікно над мисником. На гору. Небо там, над вершинами, було світле, блакитне, ясне, але над Чорногорою, далеко на заході, лежала смуга. Сіра, низька, важка, як мокра вата.

— Не ходи високо, — сказала баба. — Під обід мете буде.

— Я ненадовго.

— Миро.

Я обернулася з порога.

— Не ходи високо, — повторила баба Параска. — Чуєш? Гори в нас не київські. Вони не пробачають.

— Я чую, — сказала я.

І пішла.

* * *

Спершу я справді йшла до потоку. До нашої смереки. Стала під нею, торкнулася кори, подивилася на нижню гілку, де під снігом ховався вузлик вицвілої нитки.

Щоб смерека пам'ятала.

Смерека пам'ятала. А він ні.

А тоді я подумала про колибу.

Про ту колибу, біля якої я бачила його на полонині, з дитячою шапкою в руках. Де він ховався того дня, дев'ятнадцять років тому, мокрий, після того, як витяг мене з води. Я не знаю, навіщо мені туди було треба. Мабуть, хотілося побути там, де був він. Того, маленького. Того, що сміявся крізь сльози й зав'язував бантик на моєму пальці. Не того, що вчора сказав «Добраніч, Мирославо Сергіївно».

Стежку до полонини я знала. Дід Никола водив мене нею тиждень тому. Через ліс, повз камінь, схожий на ведмедя, повз потічок, що впадав у наш потік, повз червоні мітки на смереках. Година ходу, якщо не поспішати.

Я пішла.

Ліс прийняв мене тишею. Високі стовбури, сивий мох, світло смугами між гілками, як у соборі. Мої черевики рипіли по снігу. Дихання вилітало хмаринками. Я йшла і не думала ні про що. Ні про контракт, ні про Ангеліну з її фотографіями, ні про Остапа з його шістьма сотнями. Ні про пункт сьомий. Ні про пункт восьмий.

Тільки про те, як він стояв у дверях учора, з подушкою під пахвою. І про те, як сказав «Мені однаково».

Йому не однаково. Я бачила його обличчя. Йому так не однаково, що він пішов спати в холодну кімнату мертвої матері, аби тільки не лишатися зі мною.

Ти могла сказати. Ти могла пояснити. Чому ти не пояснила?

Бо тоді довелося б розповісти все. Про Ангеліну. Про фото. Про те, що вона бачила пункт восьмий. І про те, що я теж бачила його, ще тієї ночі, і мовчала.

І тоді він спитав би: «Чому ти не сказала мені одразу?»

А я не змогла б відповісти. Бо відповідь була одна. Бо я боялася, що він дізнається, що я...

Я не дала собі закінчити думку.

* * *

Камінь, схожий на ведмедя, я пройшла. Потічок пройшла. Червоні мітки на смереках бачила, одну, другу, третю.

А потім смереки скінчилися, і я вийшла на відкритий схил, і зрозуміла дві речі одночасно.

Перша: я не знала, де я.

Це був не той схил. Тиждень тому, з дідом Николою, ми вийшли з лісу на полонину, широку, рівну, з колибою на краю. А тут був крутий схил, що йшов угору, до гребеня, і на ньому не було колиби. Не було нічого. Тільки сніг, сліпучо-білий, і кілька самотніх смерек, покручених вітром, як старі баби.

Друга річ: небо змінилося.

Сіра смуга, що вранці лежала над Чорногорою, тепер була тут. Просто наді мною. Вона наповзла, поки я йшла лісом і не бачила неба. Сонце зникло. Світло стало пласким, сірим, без тіней, і сніг злився з небом так, що я не бачила, де закінчується одне й починається інше.

А тоді вдарив вітер.

Він прийшов з гребеня, раптово, як удар. Жбурнув мені в обличчя сніг, сухий, колючий, як пісок. Я заточилася. Закрила обличчя рукою. Вітер вив, як живий, і в цьому вої не було нічого, крім люті.

Під обід мете буде. Гори в нас не київські.

Я розвернулася. Назад. До лісу. Ліс був там, позаду, за кількасот метрів.