Частина 2. Глава 3. Богдан. Те, чого я не мав бачити

Отець Василь чистив сніг перед церквою.

Я впізнав його не одразу. Дев'ятнадцять років тому він був високий, чорнобородий, з громовим голосом, від якого на службі тремтіли свічки, і з руками, що могли підняти теля. Тепер борода стала сивою, білою, як сніг, що він відкидав лопатою. Але руки були ті самі. І лопата в них літала, як пір'їнка.

Він був у підряснику, а поверх підрясника у яскраво-синій гірськолижній куртці з написом на спині. На ногах трекінгові черевики. На голові в'язана шапка з помпоном, більшим, ніж у Мири.

— Ярема молодший, — сказав він, не перестаючи махати лопатою. — Я чув, що ти приїхав. Чекав, що зайдеш.

— Добрий день, отче.

— Добрий. — Він відкинув ще лопату снігу, спер її на плече і подивився на мене. Очі в нього були темні, глибоко посаджені, і в кутиках зібралися зморшки від сміху. Багато зморшок. — Виріс.

— Усі ростуть.

— Не всі. Деякі тільки старішають. — Він кивнув на лопату біля паркану. — Бери. Поки я тебе слухатиму, хоч користь буде.

Я взяв лопату. Ми чистили сніг удвох, мовчки, кілька хвилин. Від церкви до хвіртки. Від хвіртки до липи. Сніг був важкий, вологий, і через п'ять хвилин я зняв куртку і лишився в светрі.

— Я тебе хрестив, — сказав отець Василь. — Ти знаєш?

— Знаю.

— Ти кричав так, що мене оглушило на ліве вухо. Досі погано чую. — Він засміявся, коротко, басом. — Мати твоя тримала тебе і сміялася. Казала: «Отче, він буде голосний, як трембіта». А ти виріс і замовк. Дев'ятнадцять років мовчав.

Лопата застрягла в снігу. Я витягнув її.

— Я дзвонив, — сказав я. — Бабі. Іноді.

— Іноді, — погодився отець Василь. — На Великдень і на її іменини. Два рази на рік. Вона мені розповідала. Сидить потім і дивиться на телефон, як на ікону.

Я нічого не сказав.

Ми дочистили до липи. Отець Василь спер лопату на стовбур, витер чоло рукавом синьої куртки й дістав із кишені термос. Налив у кришку. Простягнув мені. Чай з чебрецем і чимось міцним, від чого защипало в горлі.

— Ну, — сказав він. — Розповідай.

— Що?

— Що хочеш. Ти ж не сніг чистити прийшов.

Я не знав, навіщо прийшов. Я вийшов із хати, бо не міг дивитися, як Мира сидить біля вікна з порожнім поглядом. Вона повернулася з прогулянки з Ангеліною вчора бліда, як папір, і відтоді майже не говорила. Вночі не спала. Я чув. А зранку вона пішла кудись, сказала бабі, що «прогулятися», і я не пішов за нею, бо пункт перший не зобов'язує нареченого ходити за нареченою, як собака.

Я пішов до церкви. Сам не знаю чому.

— Отче, — сказав я. — Ви пам'ятаєте той день?

Він не спитав, який. Він подивився на мене довго, тримаючи термос.

— Пам'ятаю, — сказав він.

— Що сталося?

— А ти не пам'ятаєш?

— Ні.

Отець Василь мовчав. Вітер шарпав його бороду. Над нами дзвіниця, і на ній під снігом мовчав дзвін.

— Я тобі не скажу, — сказав він нарешті.

— Чому?

— Бо то не моє, щоб казати. І бо коли згадаєш сам, буде правдою. А як я скажу, буде моєю правдою. А моя правда тобі ні до чого. — Він закрутив термос. — Одне тобі скажу, Даньку. Ти не того боїшся, чого треба.

— А чого треба?

Він усміхнувся. Сумно, тепло.

— Того, що прийде час, і ти знову побіжиш у гори. А ніхто за тобою не піде. Бо ти сам усіх від себе відігнав.

* * *

Від церкви було видно все село.

Вона стояла на горбі, вища за всі хати, крім Юркової садиби, і звідти, з-під липи, долина лежала як на долоні. Потік, що вився між хатами чорною стрічкою під білою кригою. Міст. Дорога. Крамниця з гратами на вікнах. Бабина хата на горбі з димом над комином.

І машина біля мосту.

Чорна. Менша за ту білу. Я знав її. Остап їздив на ній у Києві, коли не хотів, щоб його впізнавали. Казав, що «скромність прикрашає».

Біля машини стояла постать у вишневій куртці.

Я відставив кришку від термоса на огорожу.

Мира стояла біля відчиненого вікна машини. Я не бачив, хто всередині. Але я знав. Вони говорили. Довго. Хвилину, дві. Вона не сідала. Стояла, засунувши руки в кишені, з опущеною головою. А тоді з вікна висунулася рука. В рукаві верблюжого пальта.

І простягнула їй щось. Маленьке. Прямокутне. Чорне.

Вона взяла.

Вона взяла, і подивилася на це, і сховала в кишеню.

Вікно піднялося. Машина рушила вгору, до садиби, бризнувши снігом. Мира лишилася на мосту. Стояла, дивилася на потік. Нерухомо. Довго.

А тоді пішла до хати. Повільно. Не оглядаючись.

— Що там? — спитав отець Василь за моєю спиною.

— Нічого, — сказав я.

Голос вийшов чужий. Офісний. Голос, яким я звільняв людей.

Отець Василь подивився туди, куди дивився я. Подивився на мене. Нічого не сказав. Тільки забрав свою кришку від термоса з огорожі і пішов до церкви, лишивши мене під липою.

* * *

Візитка.

Остап мав візитки з чорного картону з золотими літерами. Він замовив їх у Мілані, у тій самій друкарні, що друкує меню для мішленівських ресторанів. Він хвалився ними на кожній раді директорів, витягаючи з внутрішньої кишені й розкладаючи на столі, як карти таро.

Він дав їй візитку.

Вона взяла.

Ну й що? Він міг дати їй візитку з будь-якої причини. Він міг сказати «подзвоните, якщо щось знадобиться». Він міг...

Він міг запропонувати їй більше.

Я стояв під липою і рахував. Звична, рятівна арифметика. Остапові потрібна земля. Земля дістанеться мені, якщо баба повірить у наречену. Найпростіший спосіб забрати землю — забрати наречену. Наречену, яку я найняв за гроші. Людину, якій потрібні гроші. «Людям, яким потрібні гроші, можна довіряти. Принаймні поки їм платять».

Я сам це сказав. У кабінеті. Тієї ночі.

Принаймні поки їм платять.

А Остап може заплатити більше. Остап завжди може заплатити більше. Він не будує лікарні в Ірпені за собівартістю, як я торік. Він не тримає в штаті двісті людей, бо шкода звільняти. Він не вкладає чотири мільйони в проєкт, який може не окупитися. Він просто купує. Квартири. Ділянки. Людей.