Частина 2. Глава 2. Шантаж

Я не спала всю ніч.

Тобто, мабуть, спала. Хвилин двадцять, під ранок, коли червоні риби на стелі вже згасли, а за вікном ще не посіріло. Але решту часу я лежала, дивилася в темряву і слухала, як дихає за подушкою Богдан.

Він спав. Уперше за ці дні спав по-справжньому, глибоко, з тихим посвистом на видиху, як сплять діти після довгого дня на морозі. Його пальці лежали біля моїх, під подушкою-стіною, у нашому тунелі. Я не насмілювалася ворухнутися, щоб не розбудити.

Скажи йому. Просто скажи. «Ангеліна знайшла контракт». Три слова. Чотири. Він щось придумає. Він завжди щось придумує. Він генеральний директор, у нього юристи, у нього Тарас, у нього...

У нього баба, яка дев'ятнадцять років дзвонила щонеділі.

І яка, якщо побачить контракт, перепише землю на Остапа. А Остап продасть. А ліс зріжуть. Увесь, не шість і дві десятих гектара, а всі двадцять, бо Остапові не треба зелених смуг навіть на рендерах.

І винна в цьому буду я. Бо поклала папку в рюкзак і забула. Бо лишила рюкзак у світлиці, де дзеркало. Бо не подумала, що хтось може шукати.

Ти не подумала. Як тоді, на кризі. Він кричав «тонко», а ти бігла.

Я перевернулася на спину і закрила обличчя долонями.

Пальці під подушкою ворухнулися. Знайшли мою руку, що лишилася на перині. Стиснули сонно, ледь-ледь.

— Спи, — пробурмотів він крізь сон. — Ще рано, Славцю.

Я перестала дихати.

Він сказав це крізь сон. Невиразно, ледь чутно, і одразу ж його дихання знову стало глибоким і рівним. Він навіть не прокинувся. Але я чула. Я точно чула.

Славцю.

Я лежала нерухомо до самого ранку, тримаючи його руку, і боялася, що якщо ворухнуся, це слово зникне, як сон.

* * *

Вранці він нічого не пам'ятав. Я бачила. Він прокинувся, сів на лаві, потер обличчя долонями, глянув на мене, і в погляді не було нічого, крім звичайного сонного «доброго ранку». Він не знав, що сказав. А я не спитала.

— Ти погано виглядаєш, — сказав він.

— Дякую. Ти дуже галантний.

— Я серйозно. У тебе синці під очима.

— Це гори. Розріджене повітря.

Він дивився на мене трохи довше, ніж треба. Потім кивнув і вийшов. За кілька хвилин я почула з кухні, як дзенькнула об жар мідна джезва.

Він знову варив каву. Хоча я знову не перетинала кордон.

* * *

Ангеліна з'явилася не о дев'ятій, як завжди. Вона не з'явилася зовсім.

Замість неї о десятій прибіг хлопчик, той самий, що тягав відра на санчатах. Шмаркатий, у шапці набакир, з червоними щоками. Він простягнув мені складений учетверо папірець і втік, не чекаючи відповіді.

На папірці, на аркуші з блокнота з логотипом салону краси «Angelina Beauty Lounge», рівним круглим почерком було написано:

«Мирославо, зайдіть до мене в садибу о 12. Самі. Обговоримо, що мені робити з тим, що я бачила. А.»

Я перечитала двічі. Потім скомкала й кинула в піч. Папірець спалахнув і згорів за секунду.

Баба Параска, що сиділа біля печі з прядкою, провела його поглядом. Нічого не спитала.

* * *

Юркова садиба вдень виглядала інакше, ніж у ніч вечорниць. Без ватри, без музики, без натовпу. Просто великий дерев'яний будинок на схилі, засипаний снігом по вікна першого поверху, з розчищеною стежкою від воріт до дверей. На подвір'ї стояли сани. Біля стайні Юрко чистив Гнідка. Він побачив мене, випростався, витер руки об штани.

— Пані Мирославо! — Усмішка, але вже не така широка, як раніше. — До мене?

— До Ангеліни.

Усмішка згасла зовсім.

— До Ангеліни, — повторив він. — Вона в кімнаті на другому поверсі. Остапа нема, поїхав зранку у Верховину, щось там з банком. — Юрко помовчав. Подивився на мене пильно, як дивляться на коня, що кульгає. — Ви в порядку?

— У порядку.

— Ви бліда.

— Мені всі сьогодні це кажуть.

— Може, тому, що це правда? — Він підійшов ближче. Понизив голос. — Слухайте. Я не знаю, що там у вас із Даньком. І не моє це діло. Але ця... — він кивнув на будинок, — ця білява, вона не просто так сюди приїхала. І Остап не просто так. Я їх чую. Стіни в мене дерев'яні.

— І що ви чуєте?

Юрко зам'явся.

— Що вони говорять про якихось «Фортіс». І про землю. І ще... — Він почухав потилицю. — І про вас.

— Що про мене?

— Що ви «найслабше місце». Отак Остап сказав. «Найслабше місце».

Я стояла на снігу, і мені стало холодно, хоча я була в теплій куртці, у черевиках з хутром, у шапці з помпоном.

— Дякую, Юрку, — сказала я.

— Нема за що. — Він уже відвертався, а тоді раптом обернувся знову. — Славцю...

Я застигла.

Він теж. Наче сам не чекав, що це скаже. Ми дивилися одне на одного через двір, і Гнідко за його спиною тихо фиркнув.

— Пробачте, — сказав Юрко. Повільно. Не відводячи очей. — Обмовився. Ви мені просто... нагадуєте одну людину.

— Я знаю, — сказала я. — Ви казали.

І пішла до будинку, відчуваючи його погляд спиною.

* * *

Ангеліна сиділа в кріслі біля вікна, загорнута в білий плед, з чашкою чаю. Кімната була туристична: дерев'яні стіни, ліжко під покривалом у гуцульських ромбах, телевізор, що здавався тут таким же чужим, як і вона сама. На столику лежав її телефон. Екраном догори.

— Сідайте, — сказала вона.

Я не сіла.

— Що ви хочете?

Ангеліна посміхнулася. Не тією гострою усмішкою, що вчора. Майже співчутливо.

— Ви прямолінійна. Мені це подобається. — Вона поставила чашку. Узяла телефон. Розблокувала. Повернула до мене екраном.

Фотографія. Чітка, різка, при денному світлі з вікна світлиці. Остання сторінка контракту. Мій кривий підпис з хвостом на «Б». Його рівний почерк. Пункт сьомий. І пункт восьмий під ним.

Вона гортнула. Перша сторінка. «ДОГОВІР ПРО НАДАННЯ ПОСЛУГ». «Предмет договору: виконання Виконавцем ролі нареченої Замовника». Гортнула ще. Сума. Від руки. Триста тисяч.

— Папір я не брала, — сказала вона. — Він на місці. Можете перевірити. Я не дурна, щоб красти.

Я дивилася на екран. На пункт восьмий. «Замовник не цілує Виконавця, якщо не зможе після цього зупинитися».