Частина 2. Глава 1. Колишня

Я відступила на крок. Спиною вперлася в стіну, у в'язку цибулі, і цибуля зашелестіла сухо, як папір.

— Тоді ви знаєте й інше, — сказала я.

— Що саме? — Остап усміхався. У темряві сіней його зуби світилися, як у кота.

— Що мене не можна купити двічі.

Я простягнула йому пальто, яке він досі не взяв до кінця, тицьнула в груди, і він машинально схопив його обома руками. Я обійшла його і повернулася на кухню. Не швидко. Не повільно. Як іде людина, що несе гарячий чайник і боїться розлити.

Тільки на кухні, при світлі лампи, я помітила, що в мене тремтять пальці. Я сховала їх у рукави маминого светра.

Богдан стояв біля печі й тримав Ангеліне пальто. Ангеліна поправляла шапку перед дзеркальцем у пудрениці. Баба Параска сиділа під образами. Ганя мила посуд і вдавала, що не слухає, так старанно, що вуха в неї, здається, розвернулися назад, як у кішки.

Богдан глянув на мене. Потім за мою спину, на двері сіней, звідки виходив Остап, накидаючи пальто й усміхаючись.

Він нічого не спитав. Тільки погляд у нього став темний, як вода в потоці під кригою.

* * *

— Що він тобі сказав?

Ми лежали в темряві. Подушка стояла між нами. Червоні риби плавали по стелі.

Це було перше, що він сказав мені за два дні не при людях. І він сказав «тобі». Не «вам».

— Нічого.

— Миро.

— Він сказав, що знає, скільки ти мені платиш.

Тиша. Я чула, як він дихає. Глибоко. Рівно. Рахує.

— Звідки? — спитав він сам себе.

— Не знаю. Може, Тарас. Тарас друкував договір. Тарас базікає, коли вип'є.

— Тарас не знав суми. Я вписав її від руки. — Він помовчав. — Значить, бухгалтерія. Я провів аванс через бухгалтерію, як премію. Сто тисяч. Хтось бачив.

Аванс. Сто тисяч. Він перевів їх у день виїзду, і я заплатила ліцей і банк ще в Тернополі, в торговому центрі, поки він вибирав мені рукавиці. Я тоді заплакала в туалеті, від полегшення. Він не знав. Він думав, що я довго мию руки.

— Що він хоче? — спитала я.

— Землю.

— А я тут до чого?

— Ти — моя наречена. Без нареченої баба перепише землю на нього. — Він повернувся на бік, обличчям до подушки. Я відчула це за тим, як прогнулася перина. — Він спробує тебе купити. Або налякати. Або і те, і те.

— Він уже спробував.

— І що ти відповіла?

— Що мене не можна купити двічі.

Тиша була довга. Я вже подумала, що він заснув. А тоді з того боку подушки долетіло щось, чого я не чекала.

Він засміявся. Тихо, хрипко, як того першого вечора.

— Що? — обурилася я.

— Нічого. — Він ще сміявся. — Уявляю його обличчя.

— Він тримав пальто, як немовля.

— Боже. — Він сміявся вже по-справжньому, уткнувшись, здається, у свою подушку, щоб не почула баба. — Миро. Миро, ти...

— Що я?

Він перестав сміятися.

— Нічого, — сказав він. І зовсім іншим голосом, тихим, серйозним: — Пробач мені. За полонину. За «тебе теж звільнять». Я був...

— Ти був Богданом Андрійовичем.

— Так.

— А зараз?

Він не відповів. Але через кілька хвилин, коли я вже майже заснула, я відчула, як із-під подушки-стіни, по перині, обережно, наче крадькома, просунулися його пальці. І знайшли мої.

Як першої ночі. Кінчики до кінчиків.

Я не забрала руки. Ми так і заснули. Стіна стояла. Але під нею був тунель.

* * *

Ангеліна почала війну наступного ранку.

Вона з'явилася о дев'ятій, коли ми снідали. Без Остапа. В іншому білому пальті, коротшому, і в іншій білій шапці, з помпоном, більшим за мій. Я подумала, що це не випадковість.

— Доброго ранку! — проспівала вона з порога. — Я по-сусідськи! Юрко сказав, тут усі рано встають, а я, уявляєте, теж! Я в Києві о шостій на пілатес!

Вона принесла подарунки. Бабі Парасці велику коробку французької косметики з золотими вензелями: крем, сироватку, щось для шиї. Гані шовкову хустку. Богданові пляшку віскі, за яку, як я знала з його рахунків, можна було купити тиждень гречки на двадцять людей. Мені нічого.

— Ой, пробачте, Мирославо, — сказала вона, сплеснувши руками. — Я ж не знала, що ви тут! Я думала, ви... ну... в Києві. На роботі.

— Нічого, — сказала я. — Я не люблю віскі.

Баба Параска покрутила в руках коробку з кремом. Відкрила. Понюхала.

— А це що?

— Це омолоджувальний, Параско Іванівно. З ікрою. Знімає зморшки за тиждень.

— Зморшки, — сказала баба. Вона подивилася на крем. Потім на Ангеліну. Потім на свої руки, темні, вузлуваті, з обручкою з двох монет. — А навіщо мені знімати? Я їх вісімдесят чотири роки заробляла.

Ганя пирхнула в рушник.

Баба закрила коробку й поставила її на мисник. Поруч із банкою з квашеними огірками. І більше на неї не дивилася. Через два дні я побачила, як Ганя мастить тим кремом вим'я корові, бо в корови потріскалася шкіра від морозу. Корова не заперечувала.

А того першого ранку, поки Ангеліна розставляла свої подарунки, Богдан мовчки встав, узяв із полиці бабину мідну джезву, ту, що висіла над піччю на цвяшку, і поставив її на жар. Я дивилася, як він насипає каву, як ллє воду, як чекає, нахилившись над піччю, поки підійметься пінка. Ніхто в хаті не розмовляв. Навіть Ганя.

Він налив каву в горнятко. Дві ложки цукру. Щіпка кориці з бабиної бляшанки. І поставив переді мною.

— Штраф, — сказав він тихо.

Я підвела на нього очі.

— Я не перетинала кордон.

— Я перетнув. Уночі. — Він не всміхнувся. Але кутик рота смикнувся. — Пальцями. Це рахується.

Ангеліна дивилася на горнятко так, наче там була отрута. Для неї.

— Ти ж ніколи не варив каву, — сказала вона. — Ти казав, що це марнування часу.

— Казав, — погодився Богдан і сів на своє місце.

Я пила каву. Вона була занадто міцна, трохи пригоріла, і кориці він насипав забагато. Найкраща кава в моєму житті.

* * *

Ангеліна приходила щодня.

Вона сідала біля Богдана за столом. Вона торкалася його рукава. Вона розповідала історії, які починалися зі слів «а пам'ятаєш, Богдане» і закінчувалися тим, що я відчувала себе чужою на власній лаві.