Частина 1. Глава 12. Гості з Києва

Два дні ми не розмовляли.

Тобто розмовляли. При людях. При бабі Парасці, при Гані, при Михасевій жінці, яка прийшла позичити солі і просиділа в нас три години. При людях я казала йому «ти», «любий» і один раз, на подвір'ї, коли Ганя дивилася з ґанку, навіть «сонечко». Він відповідав «так», «звісно», «як скажеш». Подавав мені руку на слизьких сходах. Знімав з мене куртку. Одного разу, за обідом, поправив мені пасмо волосся, що впало на щоку. Так ніжно, так природно, що Ганя аж схлипнула над банушем.

А тоді двері світлиці зачинялися, і він ставав Богданом Андрійовичем, а я Мирославою Сергіївною.

— Ви не заперечуєте, якщо я вимкну світло?

— Не заперечую.

— Добраніч.

— Добраніч.

Подушка між нами стояла рівно, як Берлінська стіна. Ніхто її не перетинав.

Я лежала по ночах і дивилася на червоних риб на стелі, і думала про шість і дві десятих гектара. Про червоні мітки на смереках, які стирає дід Никола. Про дитячу шапку з діркою, яку він дев'ятнадцять років тримав у колибі.

Про те, що та шапка висіла на смереці над потоком. Нашій смереці. Він загубив її, коли стрибнув у воду. По мене.

Він не пам'ятає. Він не пам'ятає, а дід Никола пам'ятає. І Юрко. І баба Параска. Усе село пам'ятає, крім нього. І крім мене, до позавчора.

А ще я думала про пункт восьмий.

Він не знав, що я його прочитала. Папка лежала в його валізі, під трьома сірими краватками. Я бачила її, коли він діставав светр. Він не дивився на неї. Я теж удавала, що не дивлюся.

«Якщо не зможе після цього зупинитися».

Але він зупинився. Він же зупинився. Біля церкви. Під липою. Він не взяв мене за руку, і відтоді ні разу не торкнувся мене, коли ніхто не бачив.

Значить, зміг.

Або значить, що боявся не змогти.

Я не знала, що з цього гірше.

* * *

Баба Параска все бачила.

Звісно, бачила. Вона дивилася на нас за столом, переводячи погляд із мене на нього і назад, і її чорні очі блищали, як дві мокрі вуглинки. Вона нічого не казала. Вона чистила картоплю однією спіраллю, і ця спіраль спадала в миску, довга, нескінченна, як дорога.

На другий вечір, коли Богдан пішов до Михася допомогти з дровами, вона покликала мене до печі.

— Сідай.

Я сіла на низенький стільчик поруч із нею. Піч гріла спину. Баба мовчала довго. Потім простягнула мені миску з квасолею.

— Перебирай.

Я перебирала. Квасоля була біла, з рябенькими цятками, як пташині яйця. Камінчики й зіпсовані зерна я відкидала в окрему мисочку. Пальці робили це самі.

— Посварилися, — сказала баба. Не питання.

— Ні. Ми просто...

— Посварилися, — повторила баба. — Через ліс.

Я підвела голову.

— Звідки ви...

— Никола приходив. — Баба розламала стручок і висипала зерна мені в миску. — Він же язикатий, гірше за Ганю. Тільки Ганя про людей язиката, а Никола про гори.

Я опустила очі на квасолю.

— Він хоче його зрубати, — сказала я тихо. — Ліс. Двісті років.

— Знаю.

— І ви все одно перепишете на нього землю?

Баба Параска мовчала. Розламала ще один стручок. Потім ще один.

— Мій чоловік, — сказала вона нарешті, — дід Данька, був упертий, як козел. Коли йому було двадцять, він хотів продати нашу полонину якомусь панові з Коломиї. За гроші. За великі гроші, бо ми тоді були бідні, як церковні миші. Я йому сказала: «Продаси — піду від тебе». А він сказав: «Іди». А я пішла.

Я завмерла з квасолиною в пальцях.

— І що?

— А він прийшов за мною через тиждень. Пішки. До Косова. Двадцять кілометрів по снігу. — Баба всміхнулася. Беззубо, ніжно, по-дівочому. — Каже: «Не продам. Хай вона, та полонина, на мене дивиться, а я на тебе». І не продав. І шістдесят років ми на неї дивилися. З отого вікна.

Вона кивнула на маленьке віконце над мисником. Я подивилася. За склом темніла гора, і на ній, високо, ледь видні у сутінках, стояли смереки.

— Чоловіки, дитино, — сказала баба Параска, — вони як ті смереки. Корені глибокі, а вершечок дурний, хитається від кожного вітру. Треба знати, за що тримати.

— А за що?

Баба глянула на мене. Чорні очі. Молоді. Хитрі, як у лисиці.

— А ти подумай. Ти ж розумна. В університеті вчилася.

І знову взялася за квасолю.

* * *

Вони приїхали десятого грудня, по обіді.

Я почула їх раніше, ніж побачила. Ревіння двигуна, що вривалося в тишу долини, як брудне слово в молитву. Собаки загавкали по всьому селу одразу. Ганя, що в цей час мила вікна в сінях, гупнула ганчіркою в відро і завмерла.

— Ой, людоньки. Хто ж це? Таке велике.

Я вийшла на ґанок.

По дорозі вздовж потоку, розбризкуючи сніг, ішла машина. Біла. Величезна. З хромованими ґратками і тонованими вікнами, схожа на холодильник, якому приробили колеса. Вона підкотила до самих воріт і зупинилася, і двигун ще кілька секунд гарчав, наче не хотів замовкати.

Двері відчинилися.

Першим вийшов чоловік. Високий, але не такий високий, як Богдан. У довгому верблюжому пальті до колін, у кашеміровому шарфі, без шапки. Волосся світле, укладене гелем так, що жоден сніжок не міг на нього лягти. Обличчя гладке, засмагле, з білосніжною усмішкою, у якій було, здається, на два зуби більше, ніж потрібно людині.

Остап Ярема.

Я впізнала б його усмішку навіть у темряві. Він усміхався так на кожній раді директорів, коли пропонував скоротити бюджет на безпеку. Так усміхався мені біля кавоварки, коли питав, чи я вільна ввечері. Так усміхався зараз, оглядаючи бабину хату, наче приціноване майно.

Другою вийшла вона.

Біле пальто. Біла хутряна шапка. Біле, майже платинове волосся, що спадало з-під шапки на плечі гладким, блискучим водоспадом. Червоні губи. Чорні окуляри, хоча сонця не було. Вона ступила на сніг у білих чоботах на високих підборах і одразу провалилася по щиколотку, і скривилася, і сказала щось тихо, але так, що навіть я почула: «Господи, яка діра».

Ангеліна Сокур.

Я знала її з фотографій. З журналу «Бізнес-леді Києва», де вона була на обкладинці торік. З рекламних банерів салону краси, яким вона володіла. І з однієї фотографії, яку випадково побачила в Богдановому телефоні в травні, коли він дав мені його, щоб я переслала документ. Там вона була молодша, з темнішим волоссям, і сміялася, сидячи в нього на колінах на тлі моря.