Частина 1. Глава 11. Богдан. Полонина

Двадцять гектарів.

Двісті тисяч квадратних метрів. Шість трас різної складності, сумарно чотирнадцять кілометрів. Чотирикрісельний підйомник, нижня станція на висоті дев'ятсот сорок метрів, верхня на тисяча чотириста двадцять. Шістнадцять шале. Готель на сто вісімдесят номерів. Паркінг на чотириста машин. Під'їзна дорога: три і дві десятих кілометра, з розширенням до чотирьох смуг.

Я знав ці цифри напам'ять. Я їх підписував. Я захищав їх перед радою директорів, перед банком, перед інвесторами, перед департаментом екології обласної адміністрації. Я міг продекламувати їх уві сні.

Але я ніколи не бачив полонини.

Тобто бачив. У дитинстві. Але дитинство не рахується. Дитинство, це коли тобі дванадцять і ти не знаєш, скільки коштує квадратний метр.

Михась висадив мене з трактора там, де кінчалася дорога. Михась був кремезний, мовчазний чоловік років п'ятдесяти, з руками, як лопати, і з вусами, що замерзли на морозі в дві бурульки.

— Далі ногами, — сказав він. — Там стежка. Дід Никола протоптав.

— Дід Никола тут?

— Дід Никола тут завжди, як сніг. Ходить трембітати. Каже, горам треба голос, бо інакше вони сумують.

Я подякував. Михась кивнув, розвернув трактор і поїхав униз, лишивши по собі синій дим і тишу.

Я пішов угору.

* * *

Стежка була вузька, протоптана в снігу, що лежав по коліна. Я йшов повільно, бо київські черевики, хоч і дорогі, на такий сніг не були розраховані. Сніг набивався в халяви, танув, холодив щиколотки. Дихання збивалося. Я, який щоранку пробігав десять кілометрів на доріжці в спортзалі на тридцятому поверсі, задихався через п'ятсот метрів, як старий.

Висота. Розріджене повітря. Ти просто не звик.

Я не зупинявся.

Ліс почався раптово. Щойно був відкритий схил, білий і сліпучий, а тоді смереки ступили назустріч, як мовчазне військо. Високі. Старі. Дуже старі. Стовбури товсті, у два обхвати, а то й у три, кора темна, вкрита сивим мохом і лишайником, що звисав із гілок, як борода. Гілки на висоті людського зросту були вже сухі, мертві, а над ними, вгорі, десь там, де я ледь бачив, починалася зелень, густа, темна, засипана снігом. Між стовбурами світилося холодне біле сонце, і світло падало навскіс, смугами, як у соборі. Пахло смолою так сильно, що я відчував цей запах язиком.

Я зупинився.

Тиша тут була інша, ніж унизу. Не порожня. Повна. Наче ліс дихав, повільно, глибоко, і кожен його подих тривав сто років.

На плані ця ділянка була позначена як «Зона В-3. Розчищення під траси № 2 і № 4. Площа: 6,2 га». На рендерах, які ми показували інвесторам, тут був широкий білий схил, по якому з'їжджали люди в яскравих куртках. Поруч зелені смуги. «Збережений лісовий масив». Дизайнери домалювали їх, бо інвестори люблять зелене.

Тут не буде зелених смуг.

Тут буде шість і дві десятих гектара пнів.

Я поклав долоню на найближчий стовбур. Кора була шорстка й холодна, і крізь рукавицю я відчував, яка вона товста. Скільки цій смереці? Сто п'ятдесят років? Двісті? Вона росла тут, коли мій прапрадід пас овець на полонині. Коли тут проходили австрійські жандарми. Коли дід мій повернувся з війни і кував бабі обручку з двох монет.

Це цифри, Ярема. Шість і дві десятих гектара. Компенсаційна висадка за рахунок інвестора: два до одного. За двадцять років виросте новий ліс.

За двадцять років я буду старим.

А цій смереці двісті.

* * *

Колибу я побачив, коли вийшов на галявину.

Вона стояла на краю лісу, там, де смереки розступалися і починалась полонина. Стара, низька, з колод, почорнілих від часу й диму. Дах із драниці, вкритий снігом так, що виднілася тільки труба. Двері, перекошені, прихилені до одвірка. Маленьке віконце без скла, затулене дошкою.

Я спинився.

Щось смикнулося в мені. Глибоко. Під ребрами. Наче хтось потягнув за нитку, прив'язану до серця.

Холод. Темрява. Я сиджу в кутку, на сирій соломі, і не відчуваю пальців. Мені дванадцять. У мене мокрий одяг, він замерзає на мені, стає твердим, як бляха. Я не плачу. Я вже виплакався. Я сиджу і чекаю, що прийде хтось і скаже, що я вбив її. Ні. Не так. Що я ледь не вбив...

Кого?

Я заплющив очі. Нитка обірвалася.

Порожньо. Тільки холод.

Що я ледь не вбив кого?

Я не пам'ятав. Психолог у Києві казав: не форсуй. Пам'ять, як рана, сама затягнеться або сама відкриється, коли буде готова. Я не форсував. Дев'ятнадцять років я не форсував. Я рахував.

Я відчинив двері колиби.

Усередині було темно і пахло старим димом, мишами і сухим сіном. Посередині ватрище, обкладене камінням, із чорною ямою попелу. Під стінами лави. На одній лаві лежав клапоть старого ліжника, сірого від пилу. А на стіні, на дерев'яному кілку, висіла шапка.

Дитяча. Вовняна. Колись, мабуть, червона, а тепер бура, вицвіла, з дірою на маківці, з якої визирав сірий утеплювач.

Я дивився на неї. І не міг поворухнутися.

Ця шапка. Велика, завелика для мене, бо мама в'язала на виріст. Вона сповзала мені на очі. Весь час сповзала. Я її загубив. Того дня. Я пам'ятаю, що прийшов додому без шапки, і баба сварила, а мама не сварила, бо вже лежала з температурою...

Ні. Я загубив її не тут. Я загубив її біля...

Нитка знову обірвалася.

Я зняв шапку з кілка. Вона була легка, суха, зотліла. Я тримав її в долонях, як пташеня.

Хто повісив її сюди? Я не міг. Я її загубив. Хтось знайшов і приніс. І повісив на кілок. І дев'ятнадцять років вона тут висить, і ніхто не зняв.

Знадвору долинув звук.

Низький. Протяжний. Гудіння, від якого задвигтіло повітря в колибі і з даху посипалася курява. Звук ішов звідусіль одразу, від гір, від лісу, від неба, як голос велетня, що тужить. Він тягнувся, тягнувся, підіймався вгору, ламався, падав і знову підіймався.

Трембіта.

* * *

Дід Никола стояв на краю полонини, на самому горбі, і трембітав.

Трембіта була довша за нього вдвічі. Дерев'яна труба, обмотана березовою корою, три метри завдовжки, і він тримав її, задерши вгору, до неба, і грав. Щоки надималися. Білі вуса тремтіли. Кресаня з пір'ям сповзла на потилицю. Він був маленький, сухенький, як висохлий гриб, у кожусі, підперезаному широким шкіряним поясом. А звук виходив такий, наче грали самі гори.