Частина 1. Глава 10. Поцілунок на показ

Я не відсунула руку.

Я думала, що відсуну. Я була певна. Ще вдень, біля дровітні, я розписала собі все, як розписують у щоденнику зустрічі: він торкнеться, я відсуну, він скаже щось про сором'язливих киян, усі посміються, ми підемо додому, і я спатиму спокійно за своєю подушкою-стіною.

Але його пальці лежали на моєму зап'ясті. Легко. Тепло. Чекаючи.

І рука не послухалася.

Вона лишилася, де була. А пульс під його пальцями бився так шалено, так голосно, що, мабуть, його чули музики на лаві й діти на печі.

Він відчув. Звісно, відчув. Я побачила це в його очах. Сірих. Дуже близьких. В них відбивалася ватра з вікна, і свічки на столах, і ще щось, глибше, що не відбивалося, а горіло саме.

— Гір-ко! Гір-ко!

Він підняв руку. Не ту, що на зап'ясті. Іншу. Повільно, ніби давав мені ще час передумати. Кінчиками пальців торкнувся мого підборіддя. Підняв обличчя трохи вгору, до себе.

Зараз, подумала я. Зараз відступи. Ще не пізно. Ще можна.

Я не відступила.

Він нахилився.

* * *

Я цілувалася раніше. Звісно, цілувалася. Мені двадцять шість. У школі з Андрієм Коваленком за гаражами, бо всі вже цілувалися, а я ні. В університеті з Максом, з яким ми зустрічалися два роки і розійшлися, бо він сказав, що я «надто багато думаю про сестру». З Олегом, з Тиндера, який після третього побачення написав, що «не готовий до серйозного». Поцілунки були різні. Приємні, незграбні, мокрі, нудні.

Цей був інший.

Спершу просто дотик. Губи до губ. Легкий, обережний, сухий, як дотик сніжинки до щоки. Наче він питав. Наче він сам не був певен, що має право.

А тоді щось сталося.

Я не знаю, хто з нас перший. Може, я. Може, він. Але я відчула, як його рука ковзнула з мого підборіддя на щоку, а з щоки в волосся, на потилицю, і пальці загубилися в моїй косі. Як друга рука, що лежала на зап'ясті, піднялася на мою талію і притиснула мене до нього, ближче, ще ближче, так, що я відчула крізь светр, як гупає його серце. Швидко. Так само швидко, як моє.

І він поцілував мене по-справжньому.

Не на показ. Не для людей. Так, ніби людей не було. Ніби не було хати, музик, Гані, ватри за вікном, і села, і гір, і Києва, і контракту з сімома пунктами. Ніби був тільки цей момент, і в ньому тільки ми. Його губи були теплі й солоні від поту після аркана, і пахли глінтвейном і корицею, і в них було щось відчайдушне, голодне, ніби він довго-довго йшов пустелею і нарешті знайшов воду.

Мої руки, я не знаю, як, опинилися на його плечах. Пальці вчепилися в мокру сорочку. Його куртка, яку я тримала, впала на підлогу. Я не помітила.

Світ хитнувся. Підлога пішла з-під ніг. Я трималася за нього, бо більше не було за що триматися.

А тоді він відсторонився.

Не різко. Повільно. Ніби відривав від себе щось, що вже приросло. Губи розійшлися. Лоб торкнувся мого лоба. Ми стояли так, чоло в чоло, і дихали. Важко, уривчасто, в один ритм.

Його очі були заплющені.

Мої теж, я зрозуміла. Я розплющила їх. Він ні. Він стояв, тримаючи мене за потилицю й за талію, і очі в нього були заплющені, і на віях блищала крапля. Піт. Мабуть, піт.

У хаті стояла тиша.

Абсолютна. Мертва. Така, що я чула, як потріскує ватра надворі.

А тоді вибухнуло.

Свист. Тупіт. Оплески. Ганин вереск: «Ой, людоньки! Ой, я ж казала! Я ж казала, що сором'язливі!» Скрипаль ударив смичком так, що струна, здається, луснула. Хлопці на лавах ревли, як ведмеді. Хтось кричав «ще!», хтось «оце по-нашому!», і хтось із дідів почав співати весільну, і її одразу підхопили жінки.

Богдан розплющив очі.

Він подивився на мене. І я побачила в його погляді те саме, що відчувала сама. Розгубленість. Страх. І ще щось, що я не наважилася назвати.

— Добре, — сказав він хрипко. Тихо. Тільки мені. — Для людей... добре.

— Так, — сказала я. — Для людей.

Ми обоє брехали. І ми обоє це знали.

* * *

Додому ми йшли пішки.

Юрко пропонував сани. Юрко взагалі багато чого пропонував: лишитися ще, випити ще, станцювати ще одну гуцулку. Але дивився він на Богдана, і посмішка в нього була натягнута, як шкіра на бубні. Богдан відмовився від усього. Ввічливо. Коротко. Підняв з підлоги свою куртку, накинув мені на плечі поверх моєї, вишневої, і вивів мене за ворота.

Юрко наздогнав нас біля ліхтаря.

Він вибіг без кожуха, у самій вишиванці, і пара валила з нього, як із коня після скачки. В руці він тримав мою шапку з помпоном. Я й не помітила, що забула її на лаві.

— Пані Мирославо, — сказав він і простягнув шапку. — Загубили.

— Дякую.

Я взяла. Він не відпустив одразу. Секунду ми тримали шапку вдвох, кожен за свій край, і помпон висів між нами, як маленьке біле сонце.

— Даньку, — сказав Юрко, не відводячи від мене очей. — А ти знаєш, що в нас кажуть? Як наречений на вечорницях так цілує, то вже до Водохреща весілля.

— Знаю, — сказав Богдан.

— То що, будемо музик кликати?

— Будемо, коли буде треба.

Юрко нарешті відпустив шапку. Перевів погляд на Богдана. Між ними щось пробігло, коротке, як іскра від ватри, і я не зрозуміла що. Дружба. Старе суперництво. Хлопчаче «а пам'ятаєш». Або щось зовсім інше.

— Ти береги її, — сказав Юрко тихо, і веселості в його голосі не було зовсім. — Бо одну ти вже не вберіг.

Богдан завмер.

Я відчула це, хоча стояла на крок від нього: усе його тіло стало твердим, як замерзла земля. Юрко, здається, сам злякався того, що сказав. Він відступив, провів долонею по обличчю, як людина, що прокидається.

— Пробач, — сказав він. — Я не те... Я про маму твою, Даньку. Не подумай. Перебрав я. Мартин глінтвейн дуже міцний.

— Іди в хату, Юрку, — сказав Богдан рівно. — Застудишся.

Юрко кивнув. Пішов. На порозі обернувся, і світло з дверей упало йому на спину, і я не бачила його обличчя. А тоді двері грюкнули, і музика знову стала тихою, далекою, наче з іншого світу.

Одну ти вже не вберіг. Він сказав «одну». Не «маму». Одну.