Частина 1. Глава 9. Вечорниці

— Ми мусимо домовитися, — сказав Богдан.

Ми стояли на ґанку біля дровітні, там, де ловила мережа, і вдавали, що дивимося на гори. Гори справді були на що подивитися. Сонце сідало за Чорногору, і сніг на вершинах став рожевим, потім помаранчевим, потім червоним, як розпечене залізо в кузні. Смереки на схилах стояли чорні й чіткі, кожна, як вирізана з паперу. У долині вже лягла синя тінь, і в ній засвічувалися вікна.

— Про що? — спитала я.

— Про сьогодні.

— Про поцілунок.

Він не відповів. Він дивився на червоні вершини, і на його вилицях лежав той самий червоний відблиск.

— Ми можемо не йти, — сказала я. — Скажемо, що я захворіла. Застуда. Гірське повітря. Київські дівчата слабенькі.

— Тоді Ганя скаже, що ти захворіла, бо я тебе погано гріла вночі.

Я пирхнула.

— Вона так і скаже, так?

— Вона вже сказала б. Ще до обіду.

Ми помовчали. Унизу, біля потоку, якийсь хлопчик тягнув на санчатах відро з водою, і відро дзеленчало на кожному горбику.

— Пункт третій, — сказав Богдан. — Знак.

— Я пам'ятаю.

— Якщо я торкнуся зап'ястя і ти відсунеш руку, я все зрозумію. Придумаю щось. Скажу, що ти сором'язлива. Що в нас у Києві не прийнято при людях. Будь-що.

— А якщо не відсуну?

Він нарешті обернувся до мене.

Сонце сіло. Вершини згасли, стали сірими, а тоді синіми. І його обличчя теж стало синім і тихим, і тільки очі ще ловили якесь світло, звідкись, невідомо звідки.

— Тоді не відсувай, — сказав він.

І пішов у хату.

Я лишилася стояти біля дровітні. Сама. На морозі. З телефоном у руці, на якому світилося повідомлення від Лізи: «Ну що там, ви вже цілувалися?» Відповісти я не встигла: рисочка мережі зникла.

* * *

Садиба Юрка стояла на краю села, вище за церкву, на самому схилі. Велика, нова, з колод, з високим дахом і з балконом на всю довжину. На воротах горіли ліхтарі, на подвір'ї палала ватра. Справжня, висока, у людський зріст, з іскрами, що летіли в чорне небо і гасли серед зір. Довкола ватри стояли люди. Хлопці в кожухах і шапках, дівчата у вишитих кептарах поверх пуховиків, кілька дітей, що гасали з бенгальськими вогнями. Пахло димом, глінтвейном і смаженим м'ясом.

А з хати лилася музика.

Скрипка. Цимбали. Бубон. Троїсті музики, як на старих фотографіях, тільки живі. Скрипаль, худий дідок у кресані, грав так швидко, що смичок розмивався в повітрі, і мелодія скакала, крутилася, сміялася, підкидала ноги.

Я спинилася біля воріт, і в мене підкосилися коліна. Не від страху. Від музики. Вона влазила в тіло крізь черевики, через підошви, вгору, по жилах, і тіло саме починало ворушитися, наче згадувало те, чого я ніколи не вчила.

— Ти чого? — спитав Богдан.

— Нічого, — сказала я. — Ходімо.

Він простягнув мені руку. Не за договором. Не для людей, бо люди ще нас не помітили. Просто простягнув.

Я взяла.

* * *

Нас помітили за три секунди.

— Дань-ко-о! — заревів Юрко з ґанку так, що троїсті музики збилися з такту. — Прийшли! Людоньки, дивіться, хто прийшов!

Голови повернулися. Усі. Як соняшники до сонця. Я відчула на собі десятки очей: цікавих, оцінювальних, веселих, підозрілих, захоплених. Дівчата шепотілися, прикриваючи роти рукавицями. Хлопці кивали Богданові. Старші жінки біля ватри, серед яких я одразу впізнала квітчасту хустку Гані, дивилися на мене так, ніби зважували на базарі: а чи варта ця київська наша Данька?

Богдан стиснув мою руку.

— Дихай, — сказав він тихо.

— Я дихаю.

— Ти не дихаєш уже секунд десять.

Я видихнула. Хмаринка пари вилетіла з рота, і він усміхнувся одним кутиком.

Юрко збіг із ґанку, обійняв Богдана, ляснув по спині, потім обернувся до мене й зробив щось несподіване: узяв мою руку, ту, що була вільна, і поцілував. По-старосвітському, з поклоном.

— Пані Мирославо. Ласкаво просимо. Будьте як удома. А як не сподобається вдома, будьте як у мене.

— Юрку, — сказав Богдан.

— Що «Юрку»? Я гостинний господар! — Він підморгнув мені. Він підморгував, як Ганя, двічі. Мабуть, тут так прийнято. — Заходьте, бо замерзнете. Там глінтвейн. І банош. І дід Петро на скрипці, ви чули?

* * *

У хаті було гаряче, гамірно й тісно. Довгі столи під стінами, на них миски, глечики, пляшки. У кутку піч, біла, з лежанкою, і на лежанці сиділи двоє дітей і їли пампушки. Посередині кімнати, де столи розступалися, танцювали.

Я ніколи такого не бачила. Тобто бачила, у відеозаписах експедицій, на фестивалях у Києві, де ансамбль у бездоганних костюмах виконував «гуцулку» під фонограму. Але це було інше. Тут танцювали всі. Діди й онуки. Дівчата й хлопці. Жінки, що до цього стояли біля ватри з сердитими обличчями, тепер кружляли, тримаючи спідниці, і сміялися, і обличчя в них були молоді. Підлога гула під ногами. Скрипка верещала. Бубон бив, як серце, що от-от вискочить із грудей.

Мені дали глінтвейн у глиняному горнятку. Гарячий, солодкий, з корицею й гвоздикою. Я ковтнула, і він опік горло, а тоді розлився теплом по всьому тілу аж до кінчиків пальців.

— Даньку! — гукнув хтось із танцюючих. — А ну до аркана!

І одразу, наче за командою, з усіх кутків:

— Аркан! Аркан! Даньку, до аркана!

Богдан закам'янів.

Хлопці вже ставали в коло. Брали один одного за плечі. Скрипаль перейшов на іншу мелодію, повільнішу, важчу, урочисту, і в ній було щось древнє, вовче. Юрко стояв у колі й махав Богданові рукою.

— Я не танцюю, — сказав Богдан. Тихо, але так, що почули всі поруч.

— Ти танцював! — крикнув хтось. — У дванадцять років ти через ватру стрибав, Ярема!

— Мені тридцять один.

— Ну то й стрибнеш вище!

Сміх. Свист. Хтось уже тягнув його за рукав. Він не рухався. Я бачила, як у нього на щелепі заходили жовна, як у кабінеті, коли Остап на раді директорів пропонував щось дурне. Він дивився на коло хлопців, і в очах у нього був не страх. Щось гірше. Біль.

Він танцював тут дитиною. З батьком. Або при мамі. Вона, мабуть, дивилася і плескала.