Частина 1. Глава 8. Перевірка

Я могла сказати правду.

Вона лежала в мене на язиці, як льодяник, що ось-ось розтане. «Бо твоя мама співала її моїй. Бо моя мама співала її мені. Бо я та мала руда Славця з того берега, яку ти витягнув із потоку, і в мене досі шрам на долоні, і я пообіцяла вийти за тебе заміж, а ти сміявся».

Але він дивився на мене так, як дивляться на розбите дзеркало. І я злякалася. Не за себе. За нього.

— Моя мама, — сказала я. Це була правда. Половина правди. — Вона співала мені, коли я була мала. Коли мені снилися погані сни.

— Твоя мама не могла її знати.

— Чому?

— Бо мама вигадала її для мене. — Голос у нього був рівний, але я чула, чого коштує йому ця рівність. — Вона не з книжки. Не з радіо. Не народна. Мама склала її сама і співала тільки мені.

Я лежала, дивилася на нього крізь темряву і думала, як вийти з цієї кімнати, не відчинивши дверей.

— Моя мама була з Верховинщини, — сказала я обережно. — Ти ж знаєш. Може, вони знали одна одну. Може, твоя мама співала її десь, на вечорницях, на толоці. А моя почула. Пісні ходять, Богдане. Як люди. Від хати до хати.

Він довго мовчав.

— Як звали твою маму?

— Ольга.

— А дівоче прізвище?

Я заплющила очі.

— Не пам'ятаю.

Це була вже не половина правди. Це була брехня. Я пам'ятала. Ткачук. Ольга Ткачук. Так було написано на старому конверті, який я знайшла в маминих паперах після похорону і не відкрила. Він досі лежить у шухляді на Оболоні, під маминою парасолькою і татовим годинником, що спинився о 14:17.

— Не пам'ятаєш, — повторив він.

— Вона ніколи не розповідала. Я тобі казала.

Він не відповів. Я чула, як він дихає, глибоко й повільно, як людина, що рахує. Потім ворухнувся, повернувся на спину, і подушка-кордон між нами захиталася.

— Спи, — сказав він. — Ще рано.

Я не заснула. І він, я знала, теж.

* * *

Коли я прокинулася вдруге, був уже ранок, сірий, засніжений, з тим особливим білим світлом, яке буває тільки в горах, коли сніг віддзеркалює небо, а небо сніг, і від цього в кімнаті ясно, як в операційній.

Лава поруч зі мною була порожня. Подушка стояла на ребрі, рівно, як він її залишив. А з того боку подушки ліжник був акуратно складений учетверо, кутик до кутика.

На підвіконні біля герані лежав папірець. Вирваний із блокнота. Дрібний рівний почерк, нахилений уперед.

«Пішов з Михасем по машину. Не чіпай корову».

Я перечитала двічі. Посміхнулася. Потім перестала посміхатися, бо згадала ніч.

Він не повірив. Він зробив вигляд, що повірив, але не повірив.

За дверима щось гупнуло, задзеленчало, і хтось вигукнув «ой, лишенько!» голосом, який я впізнала б навіть у натовпі на Майдані.

Ганя.

* * *

— Встала! — Ганя стояла посеред кухні з відром у руках і сяяла, як начищений самовар. — А ми тебе не будили, бо баба сказала, що молодим треба виспатися. Виспалася?

— Так, дякую.

— А Данько тебе не будив?

— Ні.

— А чого ж так? — розчаровано спитала Ганя.

Я відкрила рота. Закрила. Подумала, що в цьому селі мені знадобиться не диплом фольклористки, а диплом дипломата.

Баба Параска сиділа біля печі на низенькому стільчику й чистила картоплю. Шкірка спадала з-під її ножа однією довгою спіраллю, тонкою, як папір. Вона не підвела голови.

— Сідай, дитино, — сказала вона. — Ганю, дай їй чаю. І бринзи. І хліба.

— А пиріжки?

— І пиріжки.

Я сіла. Ганя поставила переді мною кухоль із чаєм, у якому плавали якісь гілочки й ягідки, і пахло малиною, липою і чимось гірким, смолистим. Я сьорбнула. Обпекла язика. Сьорбнула ще.

— А тепер, — сказала баба Параска, коли я з'їла другий пиріжок, — ходи-но сюди. Будемо хліб місити.

* * *

Я ніколи не місила хліб.

Тобто, мабуть, місила. У Києві, в дитинстві, мама пекла пиріг з яблуками і давала мені шматочок тіста, щоб я ліпила з нього зайчиків. Але справжній хліб, у справжній печі, на справжній заквасці, якій, як сказала баба, «більше років, ніж тобі», — ні.

Діжа стояла на лаві. Дерев'яна, темна, широка, обручами схоплена. В ній під рушником дихало тісто. Я буквально бачила, як воно дихає: рушник піднімався й опускався, повільно, ледь помітно.

— Руки помий, — сказала баба. — І хрестися.

Я помила руки під рукомийником у кутку. Вода була крижана. Потім перехрестилася, бо так сказали, і раптом рука сама, без мене, зробила ще один рух: торкнулася краю діжі трьома пальцями, легенько, ніби привіталася.

Баба Параска побачила. Нічого не сказала. Але брови в неї ледь піднялися.

Я відгорнула рушник. Тісто було біле, пухке, теплувате, з ледь кислим запахом. Я занурила в нього руки. І воно обхопило мої пальці, м'яко, вперто, наче живе.

— Не так, — сказала баба. — Не дави. Ти ж його не душиш. Ти його вмовляєш.

— Вмовляю?

— Отак. — Вона стала поруч, поклала свої сухі темні руки поверх моїх, і почала рухати ними. Від себе. До себе. Підгорнути. Перевернути. Від себе. — Тісто як чоловік. Як давиш, воно тікає. Як просиш, воно саме йде до рук.

Ганя за спиною пирхнула.

Я місила. Спершу незграбно, потім краще. Тісто прилипало до пальців, я посипала борошном, воно знову прилипало. Волосся вибилося з коси й лізло в очі, я відкидала його ліктем, і на щоці лишалися білі сліди. Баба мовчки дивилася. Вона не хвалила. Але й не поправляла більше.

Через двадцять хвилин тісто зробилося гладким, шовковистим, і само відставало від долонь.

— Ну, — сказала баба Параска. — Руки в тебе є. Подивимося, чи є голова.

* * *

Голова, як виявилося, теж була.

Баба Параска питала. Ганя слухала, відкривши рота. Я відповідала.

Що робить молода на Миколая? Пече «миколайчики», медові пряники у формі святого, і ховає під подушку нареченому. Що кладуть під скатертину на Святвечір? Сіно, часник і гроші, щоб рік був ситий, здоровий і багатий. Що робить господар перед вечерею? Обходить хату з дідухом і запрошує на вечерю мороз, вовка і душі померлих. Скільки страв? Дванадцять. Чому дванадцять? За апостолами. Або за місяцями року, як кажуть старі. Хто перший заходить до хати на Різдво? Мусить бути чоловік, «полазник», бо коли жінка, то рік буде нещасливий.