Частина 1. Глава 7. Одна піч на двох

Світлиця виявилася маленькою.

Не крихітною, ні. Але після кухні з її величезною піччю, після столу на дванадцять людей і стелі, під якою можна було б повісити гойдалку, ця кімната здавалася шкатулкою. Тут стояла лава. Широка, справді широка, застелена периною, а поверх перини ліжником, червоно-чорним, у ромби. Дві подушки в білих наволочках із мереживом. У кутку груба, обкладена кахлями, зеленими, з рельєфними квітами. Вона топилася з кухні, і від неї йшов такий жар, що повітря над нею тремтіло. Вікно, маленьке, у морозяних візерунках. На підвіконні горщик із геранню, червоною, як кров на снігу. І скриня. Ще одна скриня, синя, з білими птахами.

Більше нічого. Ні шафи. Ні стільця. Ні, найголовніше, другого ліжка.

Ганя занесла нам наші валізи і поставила біля дверей. Затрималася на порозі, роздивляючись нас із таким виразом, ніби чекала, що ми зараз же почнемо цілуватися, а вона зможе розповісти про це всьому селу до сніданку.

— Добраніч, Ганю, — сказав Богдан.

— Та добраніч, добраніч, — проспівала Ганя. — А якщо холодно буде, то там у скрині ще ліжник є. Хоча вам, мабуть, не буде холодно, га?

І вона підморгнула мені. Двічі.

Двері зачинилися. Ми лишилися вдвох.

Я стояла біля вікна. Він біля дверей. Між нами була лава. Широка. Але не настільки, щоб на ній помістилися двоє людей, які не хочуть торкатися одне одного.

— Я ляжу на підлозі, — сказав він.

— Підлога холодна.

— Я постелю кожух.

— Кожух у сінях. Ганя там. Вона тебе побачить і до ранку все село знатиме, що ми посварилися.

Він подумав.

— Тоді ліжник зі скрині.

Він підійшов до синьої скрині, відкрив віко. Усередині лежали складені рушники, сорочки, пачка листів, перев'язаних стрічкою, і на самому дні ліжник. Тонкий, старий, протертий до основи в кількох місцях.

Богдан узяв його, розгорнув. Ліжник був завбільшки з банний рушник.

Ми обоє на нього подивилися.

— Ну, — сказав він. — Годиться.

— Ти під ним помістишся тільки до колін.

— Ноги мені не потрібні. Я працюю головою.

Я засміялася. Не хотіла. Але засміялася, тихо, щоб не почула Ганя за стіною. Він глянув на мене здивовано, як дивився щоразу, коли я сміялася з його жартів. Ніби сам не розумів, що пожартував.

* * *

Перевдягалися по черзі. Спершу він вийшов, я перевдяглася в піжаму. Свою, звичайну, фланелеву, в червону клітинку, з потертими колінами. Ліза дарувала на Новий рік три роки тому. Я подумала про шовкову, яку бачила колись у вітрині на Хрещатику і так і не купила, і подумала, що добре, що не купила. У шовковій тут замерзнеш.

Поверх піжами натягла мамин светр з оленями.

Потім вийшла я, і він перевдягся. Коли я повернулася, він стояв біля лави в сірій футболці й чорних спортивних штанах. Я ніколи не бачила його у футболці. У футболці він виглядав не як генеральний директор, а як людина. Широкі плечі, сильні руки, на передпліччі вени. На лівому біцепсі шрам, рваний і старий, ніби колись зачепився за цвях.

Я відвела очі. Подивилася на герань.

— Гарна герань, — сказала я.

— Мама садила.

Я завмерла.

— Цю саму?

— Відростки. Баба щороку пересаджує. — Він говорив спокійно, але голос у нього був тихіший, ніж звичайно. — Каже, герань не дасть упасти хаті.

Я торкнулася листка. Він був м'який, пухнастий, з різким запахом, від якого лоскотало в носі.

— Мені треба написати Лізі, — сказала я, згадавши. — Вона з шостої ранку не знає, жива я чи ні.

Я дістала телефон. «Немає мережі». Покрутила ним під стелею, біля вікна, над грубкою. Нічого.

— Тут не ловить, — сказав Богдан. — Ловить тільки в одному місці. На ґанку, з лівого боку, біля дровітні. Якщо стати на колоду і підняти руку.

— Ти жартуєш.

— Двадцять років тому там ловило радіо «Промінь». Думаю, нічого не змінилося.

Нічого не змінилося.

Ми вийшли на ґанок удвох, крадькома, як злодії. Я в піжамі, у маминому светрі і в нових черевиках на босу ногу, не зашнурованих. Він у футболці, без куртки, ніби мороз його не стосувався. Біля дровітні справді лежала колода, широка, вкрита снігом. Я залізла на неї, підняла руку з телефоном до неба і стояла так, як Статуя Свободи у фланелевій клітинці.

Одна рисочка. Зникла. З'явилася знову.

— Тримай руку, — сказав він знизу. — Не ворушись.

— У мене рука замерзне.

— Тримай.

Він став позаду мене. Близько. Я відчула, як його долоні лягли мені на талію, поверх светра, щоб я не впала з колоди. Тримав міцно. Я перестала дихати і, мабуть, через це рука не тремтіла.

Повідомлення пішло. «Ми доїхали. Я жива. Тут нема вайфаю. Є корова».

За хвилину, просто в мене на очах, прийшла відповідь. Велика, з трьома знаками оклику.

«ХТО З ВАС КОРОВА???»

Я пирхнула і мало не впала. Його руки стиснулися на моїй талії.

— Що там? — спитав він.

— Нічого. — Я швидко сховала телефон у кишеню светра. — Ліза передає привіт.

Він зняв мене з колоди. Просто взяв за талію і поставив на сніг, легко, як ставлять на полицю вазу. І одразу відпустив. Відступив на крок. Подивився на зорі.

— Ходімо, — сказав він. — Ти без шкарпеток.

Звідки він знає, що я без шкарпеток? Черевики ж закриті.

Я не спитала. Ми повернулися в хату тим самим злодійським кроком, і в сінях я спіткнулася об Ганине відро, і воно задзвеніло так, що мало б розбудити баб у всьому Сокільському. Ми завмерли. Із бабиної кімнати не долетіло жодного звуку. Тільки годинник на кухні цокав.

— Лягай, — сказав він, коли ми зачинили за собою двері світлиці. — Я вимкну світло.

Світло тут було єдине: гола лампочка під стелею, на дроті. Він клацнув вимикачем біля дверей, і кімната зникла. Лишився тільки місяць у вікні, і червоні відблиски від грубки, крізь щілину біля дверцят, що мерехтіли на стелі, як риби в ставку.

Я залізла на лаву. Перина прогнулася піді мною, глибоко, м'яко, так, що я провалилася в неї, як у сніг. Ліжник пах вовною і сухим сіном. Подушка пахла мильнянкою.